текст:
Ілона Морган

Чи часто ви думаєте про те, що пропонує українське суспільство жінці після 60? Я з великою повагою ставлюся до цього етапу життя, тому що впевнена: суб’єктність будь-якої людини розквітає саме після так званого середнього віку і сягає кульмінації у 60+. Врешті-решт, це і є наше майбутнє — те, як ми організуємо власне життя років так через двадцять.

Але чи готове суспільство зустріти жінку-суб’єкта? Чи воно пропонує чергові сценарії корисності: доглядай за онуками, чоловіком, батьками, сиди тихенько на лавочці, порайся на городі і… не заважай молодим. Чи не тому нам часто здається, а може й не здається, що життя після 60 немає.

Самі по собі ролі жінки з кабачками і доглядальниці не є проблемою. Проблема виникає тоді, коли ці ролі стають єдиним соціально схваленим сценарієм. Загалом-то в шістдесят років чоловік ще може бути підприємцем, викладачем, політиком, експертом або мандрівником. Жінка ж дуже часто перетворюється на «бабусю». А всі інші її ідентичності автоматично перестають існувати.

Досвід, якого суспільство не помічає

Парадокс у тому, що українки старшого віку є однією з найбільш досвідчених соціальних груп країни. Вони пережили розпад Радянського Союзу, економічні кризи, дев’яності, пандемію, повномасштабну війну. Багато хто втрачав дім, професію, звичне коло спілкування, починав життя заново в іншому місті чи навіть країні. Але весь цей досвід майже не конвертується в новий соціальний статус. Навпаки, після шістдесяти суспільство впевнено пропонує жінці поступово зникнути з публічного простору.

У західних країнах цей процес уже давно пішов іншим шляхом. Там дедалі частіше говорять не про старість, а про активне довголіття. Не про завершення життя, а про його новий етап. Люди навчаються, волонтерять, подорожують, опановують нові професії, створюють клуби за інтересами. Старший вік перестає бути післямовою до біографії.

Україна лише починає цей шлях. І повномасштабна війна зробила його ще актуальнішим. Самотність, вимушені переїзди, втрата дому, звичного кола спілкування, смерть близьких, цифрова ізоляція — усе це особливо боляче вдарило по людях старшого віку. Для багатьох жінок до цього додалося ще й традиційне від них очікування стати емоційною опорою: витримати, адаптуватися, підтримати інших і не надто говорити про власні потреби.

Університет як місце, де на тебе чекають

Ця альтернатива — університети третього віку. Вони давно є в Європі, а от в Україні поки що рідкість. Їх часто сприймають як освітні курси для пенсіонерів. Насправді освіта тут лише інструмент. Головне завдання університету третього віку — соціальна інтеграція.

Коли людина виходить на пенсію, вона втрачає не лише роботу, а й середовище. Зникають улюблені і не дуже (але дорогі) колеги, щоденні розмови під каву, звична структура дня, відчуття, що десь на тебе чекають. Якщо додати до цього переїзд через війну, смерть чоловіка чи дорослішання дітей, стає зрозуміло, що найбільшою проблемою старшого віку часто є не здоров’я, а соціальна ізоляція.

Помилково думати, що університет третього віку існує для того, щоб навчити людину користуватися смартфоном чи вивчити англійську. Це побічний ефект. Головний результат інший: людина знову отримує місце, де її чекають. У неї з’являється розклад, група, викладачі, друзі, плани на тиждень. Соціальні зв’язки не менш важливі для здоров’я, ніж фізична активність чи доступ до медицини. Саме вони часто визначають, чи людина продовжує жити повноцінно, чи поступово опиняється в ізоляції.

Десять років активного життя

В Києві існує “Університет третього віку «Протон»”, який інтегрує в соціальне життя людей старшого віку вже десять років. У вересні 2026 року почнеться одинадцятий навчальний рік.

“Університет” створений благодійним фондом Let’s Help. Це соціальний проєкт, тому він безкоштовний. Викладачі працюють на волонтерських засадах. Формально університет відкритий для всіх, але більшість його студентів — жінки. Про те, чому чоловіки в меншості (буквально одиниці), варто поговорити окремо й іншим разом. Але точно відомо, що жінки більш відкриті до створення спільнот, до нових знань і досвіду, до активного соціального життя. Фактично «Протон» — одна з найбільших жіночих спільнот старшого віку в столиці. Особливо це видно по подорожах Україною — в групах самі студентки.

Минулого навчального року тут навчалися 1300 студентів, із яких 500 прийшли вперше. Найстаршій студентці — 86 років. Саме ця цифра, мабуть, найкраще описує те, що відбувається в спільноті. В українській культурі 86 років — це вік, коли людині прийнято бажати здоров’я і делікатно перевіряти чи вона ще не «тойво». Але це ще вік, у якому можна вступити до університету і вивчати кібербезпеку. До речі, новий набір студентів відбудеться протягом вересня. Умови дві: вік 60+ і паспорт громадянина України.

Від Шекспіра до кібербезпеки

Але показовим, як на мене, є перелік дисциплін. Українська мова, історія України, англійська, культурологія, психологія, нейропсихологія, самоменеджмент, арт-терапія, комп’ютерна та мобільна грамотність, йога, здоровий спосіб життя, музика в музеї, художня студія. Від Шекспіра до смартфона, від йоги до кібербезпеки — це фактично перелік сфер життя, з яких українську жінку після виходу на пенсію часто мовчки «виписують». «Протон» робить протилежне: повертає її в сучасність.

Серед найцікавіших курсів останніх років — фінансова грамотність, створена спеціально для студентів “Університету” Національним банком України і Приватбанком. Ще один крутий курс — з кібербезпеки, який викладає надзвичайно харизматична Раїса Федоровська з Академії кібербезеки Ukrainian Interbank Payment Systems Member Association “EMA”. Цифрова грамотність сьогодні — маст! Людина, яка не може користуватися банківським застосунком, електронними сервісами чи Zoom, поступово втрачає незалежність. Навчити цьому літню людину означає не просто передати знання, а повернути їй частину автономії. А тут ще й вчать відрізняти фейки, розпізнавати шахраїв і користуватись ШІ.

Спільнота для тих, хто втратив дім

Ще одна цифра заслуговує окремої уваги: 64% студентів згаданого “Університету” — внутрішньо переміщені особи. Для них це не лише місце навчання, а спосіб заново побудувати соціальні зв’язки після втрати дому. Ще 240 студентів навчаються онлайн з-за кордону або з інших міст України.

Бунтарки свого часу

«Рулить» процесами тут також жінка – ректорка Наталія Зак, яку обожнюють студентки. Ось що вона каже: «Нинішнє старше покоління кардинально відрізняється від тих, кого ми уявляли раніше. Це не люди патріархального укладу. Наші теперішні студентки — це бунтарки свого часу! Це покоління, яке в молодості виборювало свою свободу, носило джинси кльош, збиралося компаніями й на магнітофонах переписувало одна в одної дефіцитні записи Boney M, Pink Floyd чи Led Zeppelin. Вони з юності звикли до драйву, пошуку нового та культурного прогресу. Цей внутрішній вогник нікуди не зник — він просто на якийсь час сховався за побутом, роботою та життєвими перебудовами. Вони фактично повертаються до своєї справжньої, вільної та допитливої суті».

Окреме і надзвичайно важливе місце для студенток “Університету” посідає волонтерство. Вони завзято власноруч збирають продуктові й гуманітарні набори для мешканців прифронтових регіонів — вони знають, як правильно і з теплом укомплектувати кожну коробку. Жінки не втомлюються плести маскувальні сітки для фронту. Більше того, вони привносять красу та надію туди, де намагалися залишити руїни: студентки розмальовують життєствердними візерунками вибиті вікна, забиті фанерою.

Життя після 60 триває

Університети третього віку поступово змінюють не лише життя своїх студентів. Вони змінюють наше уявлення про старість. Сучасні українки старшого віку старанно руйнують стереотип про «тиху пенсію». Вони волонтерять, допомагають армії й цивільним, опановують нові технології, ходять у музеї, подорожують, навчаються й знаходять однодумців. І головне — не погоджуються з думкою, що найцікавіше в їхньому житті вже позаду.

Читайте також: Пенсіонерка чи літня пані? Як коректно говорити про людей старшого віку