Надія Суровцова: перша жінка УНР на дипломатичній службі

Надія Суровцова не планувала дипломатичної кар’єри. У державні структури Української Народної Республіки вона прийшла як діловодка-друкарка. Однак знання мов, освіта й організаторські здібності швидко відкрили перед нею значно ширші можливості.

У 22 роки вона вже очолювала підрозділ Міністерства закордонних справ. Пізніше представляла Україну у дипломатичній місії у Відні. Її кар’єра могла стати однією з найпомітніших в українській дипломатії, але історія розпорядилася інакше.

Від Умані до українського уряду

Надія Суровцова народилася 17 березня 1896 року в Києві в родині юриста Віталія Суровцова та вчительки Ганни Суровцової. Дитинство і юність провела в Умані, яка згодом посіла особливе місце в її житті.

У 1913 році вона вступила на історико-філологічний факультет Вищих жіночих Бестужевських курсів у Петербурзі. Завершити навчання там не встигла через революційні події. Повернувшись до Києва, продовжила освіту й долучилася до роботи українських державних установ. Спочатку отримала посаду діловодки-друкарки у новоствореному зовнішньополітичному відомстві УНР.

За кілька років Надія Суровцова встигла попрацювати у структурах Центральної Ради, Директорії та Української Держави Павла Скоропадського. Була секретаркою у державних установах, очолювала протокольний підрозділ Міністерства закордонних справ, готувала матеріали для іноземної преси та іноді допомагала голові Центральної Ради Михайлові Грушевському.

Фактично вона виконувала роботу, яку сьогодні назвали б міжнародною комунікацією та представленням держави за кордоном.

Дипломатична місія у Відні

Наприкінці 1918 року Надію Суровцову призначили секретаркою Інформаційного бюро дипломатичної місії УНР. У її складі вона виїхала до Австрії.

У Відні Суровцова працювала над тим, щоб європейські політики та журналісти отримували інформацію про Україну. Однак після поразки української революції повернення додому стало неможливим, і вона залишилася в еміграції.

Австрійський період тривав близько п’яти років. За цей час Суровцова закінчила філософський факультет Віденського університету і захистила дисертацію «Богдан Хмельницький та ідея української державності».

Суровцова також долучилася до міжнародного жіночого руху. Брала участь у роботі Міжнародної жіночої ліги миру і свободи, виступала на конгресах у різних країнах та працювала в комітеті допомоги голодуючим в Україні.

Водночас вона дедалі більше захоплювалася комуністичними ідеями. Суровцова вірила, що радянська Україна зможе зберегти національну культуру і розвиватися як окрема республіка.

Від повернення до арешту

У 1925 році Надія Суровцова повернулася в Україну й оселилася у Харкові, який тоді був столицею радянської України.

Вона працювала у пресбюро Наркомату закордонних справ, була редакторкою в Радіотелеграфному агентстві України, перекладала повідомлення іноземної преси, навчалася в аспірантурі та викладала.

У її харківському домі бували письменники, художники й режисери — представники покоління, яке пізніше назвуть Розстріляним відродженням.

У 1927 році радянські спецслужби запропонували Суровцовій співпрацю. Від неї вимагали доносити на колег і знайомих. Вона відмовилася. Невдовзі її заарештували й звинуватили у шпигунстві.

Щоб витримати ізоляцію, вона займалася фізичними вправами, читала і вивчала мови. Загалом репресії забрали у неї майже 30 років життя.

Пізніше у спогадах Суровцова писала про своє глибоке розчарування у комуністичній системі. Її свідчення про радянські в’язниці й табори стали важливим документом епохи. За деякими даними, матеріали Суровцової використовували під час роботи над книжкою Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ».

Повернення до Умані

Після звільнення і реабілітації Надія Суровцова змогла повернутися до Умані у 1957 році. Жити в Києві їй не дозволили.

Вона оселилася у батьківському будинку та влаштувалася до місцевого краєзнавчого музею. Працювала з фондами, створювала експозиції, проводила гуртки для школярів і збирала матеріали з історії міста.

Особливо багато уваги Суровцова приділяла парку «Софіївка». Вона досліджувала його історію, шукала архівні документи про Софію Потоцьку та працювала екскурсоводкою. На основі зібраних матеріалів написала повість «Галантний вік».

До кінця життя за Суровцовою стежили радянські спецслужби. Її спогади не могли бути офіційно надруковані, тому вона створила кілька машинописних копій і передала їх людям, яким довіряла.

Надія Суровцова померла 13 квітня 1985 року в Умані, не доживши кілька років до відновлення незалежності України. Її життя поєднало роботу для української держави, європейську освіту, політичну помилку, майже три десятиліття ув’язнення і повернення до історії міста, яке стало для неї домом.

Читайте також: Олена Журлива – «пантера чоловічих сердець» і поетеса розстріляного відродження