розмовляла
Вікторія Шапаренко

Ольга Дрозд родом з Черкащини, з села Завадівка. У 2001 році вона поїхала здобувати професію економіста до Білої Церкви, там вийшла заміж і народила двох донечок. З початком повномасштабного вторгнення повернулася до батьків, де було безпечніше. «Війна змінила наше життя на «до» і «після» одразу, бо я дуже гостро відчувала відповідальність за життя дітей – будь-яке невірно прийняте рішення могло обернутися фатальною помилкою», – згадує Ольга.

Її чоловік одразу вступив до лав ЗСУ і просив, щоб вона з дітьми виїхала за кордон. Та на Черкащині було безпечніше, тож Ольга вирішила  залишитися. Жодного дня не пожалкувала про це, бо відчувала, що має бути тут, в Україні, і робити все можливе задля спільної мети і взаємопідтримки.

На жаль, 15 серпня 2023 року чоловік Ольги загинув на фронті… Це сталося водночас з її запланованим переїздом до Львова, де вона мешкає й досі. Вона отримала грант на відкриття власної справи, а Львів став саме тим містом, яке найбільше пасував її діяльності. Важливим фактором стала і його безпечність для бізнесу.

«Як би я охарактеризувала себе одним словом? Вперта. Інколи це дуже шкодить, але в більшості випадків дає сили рухатися вперед і вірити в те, що ти робиш», – так презентує себе Ольга. Додам від себе: ніжна й сильна водночас. Як дуже багато українок зараз…

Ольго, ви є засновницею бренду ексклюзивного вишиваного одягу. Що й коли стало поштовхом до його створення, як виникла назва?

Бренду Olga Drozd вже 8 років. У назві бренду – моє дівоче прізвище. Вишивка була моїм хобі. У декретній відпустці за другою донькою я вперше зробила вишиванку для старшої доньки, яка йшла до першого класу. Хотіла зробити її не такою, як у всіх. Потім швидко вишила й собі – й вже 1 вересня 2016 року ми вперше обидві були одягнені в Olga Drozd. Але навіть тоді не виникло думки, аби це зробити власною справою, адже я мала посаду в Райффайзен банк Аваль і після декретної відпустки планувала повертатися на звичну мені роботу.

Втім, оскільки декрет ще тривав, моя кравчиня Євгенія Адаменко переконала мене в тому, що я маю займатися створення вишитого одягу. Так все й почалося. Звісно, не все склалося одразу, але почали з’являтися постійні клієнтки, і це дало розуміння того, що люди оцінюють мою працю, незважаючи на велику кількість одягу з вишивкою. Досі притримуюся цілі – лише ручна робота, лише єдиний екземпляр. Щоб кожна жінка, купуючи виріб, була впевнена в тому, що вона така – єдина. Для мене це принципово, бо я виросла в той час, коли однакові речі можна було зустріти на різних дівчатах навіть упродовж дня, тому завжди свій одяг намагалася зробити так, щоб він був ексклюзивним, не таким, як у всіх.

Як створюється вишиванка? Як народжуються нові ідеї?

Наразі повністю відшиті чотири колекції вишиванок. До лютого 2024-го я займалася цим в залежності від часу, бо після декретної відпустки повернулася таки не до банку, а освоїла для себе іншу справу – журналістику в ТРК «Крокус» (Біла Церква).

А з початком повномасштабного вторгнення, у батьків на Черкащині, почала багато вишивати й створювати сукні, відвідувати благодійні покази на підтримку ЗСУ. Через рік, у лютому 2023-го, відкрила ФОП і подала заявку на отримання гранту. Тоді моя діяльність дуже активізувалася, адже я вже повинна забезпечувати оренду магазину у Львові й утримувати двох працівників.

Сукні створюються завжди в творчому процесі і в постійній комунікації з моєю кравчинею. Тут має значення все: тканина під певний дизайн, фасон, який максимально підійде більшості жінкам тощо. Та зазвичай я роблю за своїм смаком і те, що носила б я сама. Можливо, з точки зору ведення справ і орієнтування на споживача, це є утопією, але за всі роки я впевнилася у зворотному, адже постійні клієнтки можуть побачити лише частинку вишивки, і одразу бронюють, не бачивши фасону, зі словами: «Яка різниця, який фасон, я знаю, що буде гарно». Або просять самостійно обрати під них якусь сукню замість них, бо знають, що я їх більше відчуваю, і ця довіра дуже цінна.

Загалом, ніколи не мала проблем з натхненням та ідеями. Маю лише проблеми з нестачею свого часу в добі. Головне моє натхнення – мої дівчатка. Саме вони – мої перші критики й поціновувачки. Вони радо беруть участь в обговоренні суконь і навіть щось радять. Для мене як мами то найкраще натхнення! 

Загалом, ніколи не мала проблем з натхненням та ідеями. Маю лише проблеми з нестачею свого часу в добі

Також ви є засновницею Форуму «Платформа жіночої комунікації», який нещодавно відбувся у Славському й одразу мав великий успіх. Як виникла ця ідея?

Ідея зробити щось для жінок та матерів загиблих військовослужбовців, тих, хто в полоні чи зник безвісти, виникла навесні 2024 року. Саме в той час я намагалася збирати себе зі шматків знову після усвідомлення того, що вже пів року сама виховую донечок, в яких війна забрала не лише батька, а і їхню опору й безпеку в завтрашньому дні. Загибель чоловіка якраз співпала з запланованим переїздом до Львова… Їхати чи ні – не було роздумів, бо переїзд був найкращим способом, аби не поринути у відчай усім трьом. Перших пів року було дуже важко. Сама, в чужому місті… 

Коли я почала роботу над сукнею для заслуженої артистки України Олени Білоконь на пісню «Журавлі», зрозуміла одне: улюблена робота може витягти з важкого емоційного стану, і цього потребують дружини й матері загиблих. Плюс було розуміння того, що ці жінки часто не виходять у люди навіть через тривалий час після втрат, адже бояться осуду суспільства. І я подумала, що потрібно зробити захід, де такі жінки будуть у колі собі подібних і просто розслабляться.

Далі ідея почала нашаровуватися на ідею, і все це переросло в триденний Форум «Платформа жіночої комунікації», де кожен день мав різну тематику.  

У серпні 2024-го я потрапила на благодійний концерт у Славському на запрошення готельно-ресторанного комплексу «Карпати Славсько» і, приїхавши туди вдруге в листопаді, озвучила ідею проведення Форуму, яку підтримали і навіть запропонували свій зал для реалізації. 

Але ідея – це добре. Я ж не мала жодного досвіду в організації, а тут – цілих три дні. Зіграла роль моя впертість, плюс до всього я люблю кидати виклики сама собі. Ще було велике бажання зробити такий Форум, на який я особисто хотіла би потрапити. Щоб з душею, щоб був створений жінками – для жінок і про жінок.

Як кажуть, якщо не можеш знайти щось для себе, створи це сама. Так все і почалося

Організувати захід такого масштабу, певно, непросто. Розкажіть, як це відбувалося: з моменту виникнення задуму і далі…

В той час я стала членкинею Спілки жінок Львівщини, і це дало мені велику підтримку в реалізації проекту. Одразу – патронат Львівської військової адміністрації, підтримка інших державних структур. Це неабияк допомагало в комунікації і залученні людей. Співорганізаторами виступили Анна Соломко та Марина Кучма, які за можливості долучалися у всі процеси організації.

Більшість учасниць були мені особисто знайомі, інші – хорошими знайомими моїх знайомих, які радили потрібних людей. Процес підготовки показував, якою може бути рушійна сила жінок, коли вони діють в синергії одна до одної. Це неймовірно! Всі вони повірили в ідею, бо чули й бачили, з яким захватом я розповідала про кожну деталь, яку виносила в голові й виплекала до найменших дрібниць.

Але більшість організаційних моментів, недоспаних ночей, часом і нервових зривів припала на дві людини – мене і Валерію Доленко – волонтерку, маркетолога, з якою я познайомилася якраз тоді, коли озвучила вперше свою ідею, і вона одразу погодилася долучитися. Але долучилася не просто так – взяла на себе всю інформаційну, рекламну, технічну частину Форуму. Моїми були ідеї і пошук, а на ній – повністю вся реалізація. Наша робота була ідеальною. Довіра у всіх рішеннях, розуміння без слів, професійність виконання. Отак соціальна місія, благодійність, безкорисливість і віра в те, що робиш, створили неймовірний захід. Бо навіть з моїми високими вимогами до роботи результат перевершив очікування.

Що було найскладнішим і що найприємнішим? Хто вас підтримав?

Насправді долучилося багато людей, з якими мене життя познайомило вже у Львові. Всі три дні фотографом працювала Уляна Главацька просто через те, що повірила в мене. Артисти, які були залучені, приїхали без жодного гонорару, а спікери, лекції яких коштують немалих коштів, після пропозиції приїхати на Форум відмовлялися від оплати і їхали за 2 години від Львова просто за ідею. Все це не можна описати словами, бо це більше, ніж просто жіноча комунікація. Це неймовірна єдність, яка породила велику жіночу силу на подальшу боротьбу.

Найважчим було переконати здоровий глузд, що ми це зробимо. Бо як би гарно я не намалювала в своїй голові картинку, доводилося дивитися правді в очі. Хто поїде в Славсько навмисно? Скільки буде людей? А якщо все піде не так у перший же день, а попереду ще два, як потім зібратися? Було неймовірно страшно. Ми не знали, чи витримаємо фізично і морально, бо нон-стоп три дні провести форум з різною тематикою і наповненням без досвіду – то було божевілля. Я розуміла, що потрібно продумати і план Б, раптом що з учасницями і спікерками. Це була важка робота. Але всі вірили в цю ідею, і це додавало сили.

Дехто радив перенести Форум до Львова. Але Славсько для мене було не випадковим. Це місце, де ми вперше родиною побували в Карпатах, і востаннє в повному складі… Ще мені хотілося, щоб кожна жінка вирвалася зі свого буденного життя на три дні і повернулася додому іншою. 

А приємності були на кожному кроці. Хочеться якомога більше запам’ятати всі обійми, сміх, сльози, радість, щастя… Бо було все.

Найкращою нагородою для нас як організаторок стали знайомства жінок з різних регіонів України між собою, що і є місією «Платформи жіночої комунікації» 

В чому особливість вашого Форуму?

Особливість нашого Форуму – його унікальність. Не побоюся сказати, та я не знаю, чи є в Україні подібний формат, який може залучити різних жінок і так гармонійно поєднати їх між собою. На мою думку, Форум «Платформа жіночої комунікації» вдалося реалізувати саме завдяки колосальній жіночій взаємопідтимці. Ідеєю була соціалізація жінок та матерів загиблих воїнів, підтримка жінок ВПО, а також їхнє спілкування з жінками-підприємицями, які надихали і навчали. Це нові знайомства, знання, можливості та багато мотивації для того, щоб жити, творити і розвиватися.

У рамках заходу відбувся показ колекції ваших вишиванок, і моделі також були унікальні – про кожну з цих жінок розказана окрема історія: зворушлива, драматична й водночас надихаюча. Як вас звела доля, чи одразу вони згодилися стати героїнями проєкту?

Я завжди хотіла зробити показ суконь з більш глибоким змістом. І коли до мене в магазин приходили жінки за сукнями, а в розмовах виявлялося їхнє, часом зламане життя, я зрозуміла – це воно. Ось так виникла ідея «Кожен бачить красиво одягнену жінку, але ніхто не знає, що в неї всередині». На той час в мене було 8 таких учасниць. З рештою вони мене й познайомили. Всі, як одна, хто мене знав і хто чув по телефону вперше, погодилися одразу. Потім розповідали: це було на рівні довіри й відчуттів.

Чи буде продовження у Форуму? Які загалом плани надалі?

Щодо подальших планів стосовно Форуму, поки не маю варіантів. Всі телефонують зі словами, що це має продовжуватися, бо це так потрібно нашим жінкам. Та наразі я хочу відпочити і набутися з дівчатками, бо вони, як ніхто, знають ціну проробленій роботі, доки тривала підготовка. І вони терпляче чекали закінчення події і мого психологічного повернення як мами.

Є ідеї разом з Валерією Доленко зробити щось для ветеранів, але то локаційно і не в таких масштабах. Направду, хочеться зробити багато чого, але тут важливо зберегти баланс між соціальною місією, бізнесом та сім’єю

Розкажіть, як вам вдається все встигати і поєднувати все це? Де черпаєте силу й наснагу?

До цього Форуму я вважала себе однозадачною. Мені важко було перемикатися на два процеси водночас. Зараз я розумію, що можу вишивати, тут-таки домовлятися по телефону про партнерство, при цьому відповідаючи на повідомлення і в перервах перевіряючи домашнє завдання донечок. Коли я піймала себе на думці, що живу в такому режимі останній місяць, то себе ще більше заповажала. Бо це робота над собою і відкриття в собі можливостей, про які не знаєш.

Я не знаю, звідки беруться сили. Але я точно знаю, що не можу зупинятися хоча б тому, що звільнений час для думок в моїй голові повертає мене в стан самотності, туги й слабкої жінки, якій просто хочеться кричати від того, що всередині…

Саме цей страх не дає мені стояти на місці, і я задіюю кожну хвилину в добі, аби не бути сам на сам з внутрішнім болем. Пропрацювати біль через соціальну місію – ось те, що мене рухає

Як ви бачите себе і Україну через 5-10 років?

Завжди любила мріяти і планувати, але… Після початку повномасштабного вторгнення я живу тут і зараз. На все воля Божа, ніхто не знає наших шляхів. Знаю одне: якщо робити добрі справи, тобі відкриваються всі двері. А що там, за дверима – хай буде сюрпризом.

Що б хотіли побажати українським жінкам?

Думати про себе, як ніколи. Прислухатися до себе. Не зважати на суспільну думку, адже ви в себе одна. Ви маєте силу, про яку навіть не здогадуєтесь, тож будьте рішучими й вірте в себе.