видатні українки

---

ПАМ’ЯТІ
НАТАЛІЇ КОБРИНСЬКОЇ

«Мене вже серце не болить»

22 січня 1920 року відійшла у засвіти засновниця українського жіночого руху, письменниця, редакторка, громадська діячка

авторка: Алла Швець
докторка філологічних наук,
заступниця директора з наукової роботи
Інституту Івана Франка НАН України,
членкиня Української асоціації дослідників жіночої історії,
заступниця голови ВГО «Союз Українок»,
авторка монографії «Жінка з хистом Аріадни:
життєвий світ Наталії Кобринської
в генераційному, світоглядному і творчому вимірах»

Наталія Кобринська започаткувала велику епоху жіночої історії, сформувавши цілу генерацію активних пасіонарних жінок, заснувавши першу світську жіночу інституцію «Товариство руських женщин», зініціювавши видання жіночого альманаху «Перший вінок», заклавши актуальні й дотепер засади українського фемінізму. За словами сучасників, Кобринська «розбудила душу української жінки», показавши, «куди нашому жіноцтву йти».

Попри колишню славу, суспільний авторитет, творчі здобутки й повсякчасну жертовну працю на користь громадянства, Наталія Кобринська самотньо доживала віку в тихій закутині власного дому в Болехові. «Я так зломалася, що з цілим світом майже зірвала», – описувала вона своє сирітське доживіття чеській приятельці Вільмі Соколовій.

ПОРУШЕНЕ ПРАВО ОСТАННЬОЇ ВОЛІ

На схилку літ письменниця несподівано вирішує змінити попередню редакцію свого заповіту, укладеного ще далекого 1914 року. Якщо у першій  версії тестаменту все своє майно вона заповідала громаді – на створення іменних фундацій «для потребуючого письменника», заснування господарської школи, захоронки, то останній вияв «своєї волі» за три тижні до смерті тестаторка змінює на користь родини, заповівши рухоме й нерухоме майно сестрі Ієронімі та своїм племінницям.

Вочевидь, на зміну розпорядників спадщини в заповіті Кобринської вплинули пережиті розчарування останніх шести років: розходження з громадою, докори родини, психоемоційний настрій та сумніви, викликані самотністю, недовірою до людей. Це змусило її повністю зденонсувати перший заповіт у суді й скласти нову редакцію. За словами біографа Кобринської, Дениса Лукіяновича, «чимраз вона бувала розжалоблена проти громади і вірила, що аж після смерті воскресне правдива її постать, накреслена безсторонно, а то й прихильно, і буде прийнята неупередженою».

Сподівання упорядкувати й заповісти в надійні руки свою інтелектуальну спадщину (рукописи недрукованих творів, цінні книги, листування) в січні 1920 року востаннє приведе Кобринську до Львова. Оголосивши про намір передати свій архів Науковому товариству ім. Шевченка, Кобринська домовилася з Михайлом Лімницьким, що при найближчій нагоді він перевезе її архів з Болехова до Львова. Але не встигла. Бо зі Львова до Болехова письменниця вже повернулася смертельно зараженою плямистим тифом й невдовзі 22 січня померла.

Тому долею писемного спадку письменниці по-грабіжницьки розпорядився її свояк Григорій Величко, чоловік сестри Ієроніми, з яким за життя в Кобринської складалися напружені стосунки. Професор географії Львівського університету, Григорій Величко, хоч і знав про останню волю своєї родички, втім після її смерті вчинив у хаті покійної «вандальський погром» її архіву. Як згадував про цей випадок Володимир Дорошенко, Величко «запалив піч, і, бажаючи знищити все, що могло його компромітувати, почав цілими скрутнями кидати в огонь різні шпарґали та листи, не завдаючи собі навіть труду їх переглядати». Були серед знищених документів невідомі поезії Франка та його фотографії. Згодом решту архіву 1925 року Величко вивіз у Радянську Україну на Харківщину, а «перетрушену» цінну бібліотеку письменниці, успадковану ще від діда та батька, він залишив у львівського адвоката Павла Лисяка (колишнього чоловіка Мілени Рудницької).

Немилосердно вчинив Величко й з іншим майном своячки, порушивши право її останньої волі: болехівський будинок, що його заповідано українській захоронці, віддав у найм недбалим господарям, а поле в Белелуї (тепер село в Снятинській громаді на Франківщині, в якому народилася Кобринська) продав.

Відомо, що вивезеною на Харківщину вцілілою частиною архіву Кобринської наприкінці 1920-х років ще розпоряджалася її племінниця Орися Величко, яка мала намір написати наукове дослідження про тітку. Серед матеріалів, якими вона володіла були листи до Кобринської – Івана Франка, Михайла Павлика, Михайла Грушевського, Володимира Гнатюка, Олени Пчілки, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Ганни Барвінок, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, Бориса Грінченка, Олександра Кониського, Августа Бебеля. Проте на підрадянській Україні слід Орисі Величко загубився, як і зникли, мабуть, усі згадані матеріали.

«Матеріальна і духова спадщина Кобринської змарнувалася на очах її приятелів, яким Кобринська не дала змоги за нею обстати», – згадувала її посестра Ольга Дучимінська. Таким фатальним став останній вибір на користь родини.

Читайте також:

• Гапочка з Нікополя: найсильніша українка минулого, її стосунки з Піддубним та гиря коштовностей
• Енне Бурда: домогосподарка, яка на зраді чоловіка створила найвідоміший модний журнал
• Марія Садовська-Барілотті: сестра Карпенка-Карого і конкурентка Заньковецької

ВИКОНАНА МІСІЯ

…Про точну дату відходу Наталії Кобринської й дотепер немає точних відомостей, оскільки при вмираючій нікого не було. В усіх життєписах письменниці датою смерті вважається 22 січня, саме так записано і на її надгробку.

Скромне прощання з Кобринською відбувалося морозної січневої днини на Волоському цвинтарі Болехова. Лише декілька болехівчан провели покійну до місця вічного спочинку. Не здобулася вона на величне громадське прощання і загальну скорботу, а її смерть стала «невіджалованою для нас втратою», як згадувала вірна посестра Климентина Попович.

1933 року, у тринадцяту річницю смерті Наталії Кобринської та з нагоди відкриття пам’ятника на її могилі, болехівська громада хотіла вшанувати пам’ять панахидою і промовами, але тоді цей захід заборонила поліція. Громада виконала останню волю Наталії Кобринської, спорудивши на її могилі великий хрест з фактурою дубової кори та умістивши на надгробку заповідану нею автоепітафію – «Мене вже серце не болить».

Що транслює цей вислів? Звільнення від болю, якого Наталія Кобринська зазнала за життя, намагання ословити стан власної душі? Чи був це вияв життєвої трагедії й пережитий біль її довгих змагань за нову ідентичність жінки, біль розчарування в людях, біль власного безсилля від того, що не вдалося довершити задуманого і врешті – біль осамітненої людини серед жорстокої дійсности?

Якщо заглибитися у перипетії долі Наталії Кобринської, то вислів «Мене вже серце не болить» сприймається як симптом її життєвого упокорення, примирення зі світом та зі собою, як катарсисне прощення, подолання душевного бунту й вихід за межі свого замкненого світу у виміри іншого життя. Врешті, це людська готовність до смиренного відходу зі земного світу з відчуттям виконаної місії. Перед обличчям вічности серце Кобринської перестало боліти, бо відчувало, як українські жінки підхопили її кличі й пішли «новим шляхом», щоб в наступних подіях і випробуваннях гідно сповнити завдання, визначені їм історичним моментом.

Наступниця Наталії Кобринської, Мілена Рудницька, згодом так окреслить цю непроминальну спадкоємність духу і чину поколінь: «Молодь повинна розуміти, що тільки під цею умовою зроблені попередньою генерацією досягнення стають власністю наступаючої, коли ця нова генерація їх собі психічно присвоює, внутрішньо їх переживає, свідомо їх потверджує».

Світла пам’ять великій Українці – Наталії Кобринській з Озаркевичів...