Валентина “Вільха”: повернулася з Польщі, щоб стали парамедикинею в ЗСУ

Валентина Вільгота на позивний “Вільха” — парамедикиня 95 окремої десантно-штурмової Поліської бригади, яка базується в Житомирі. Перед початком повномасштабного вторгнення Росії жінка працювала в Польщі. Про своє рішення піти на фронт і як це сприйняли рідні, а також про будні військових медиків Валентина “Вільха” розповіла в інтерв’ю Суспільному. Ділимося її розмовою з журналістками Тамілою Бутко і Катериною Мороз.

Валентино, розкажіть, як ви опинилися в Польщі, чим ви там займалися. Чи ви там вже жили?

В Польщі я працювала — як переважна більшість українців їздила заробітчанкою. І останні два роки практично була там більше, ніж вдома. Працювала.

Згадайте момент, коли ви зрозуміли, що ви підете служити. Коли ви прийняли це рішення?

Коли почалась повномасштабна, ми зрозуміли, що біда вже не просто близько, вона вже поряд, і треба згуртуватися. Тому й прийняли рішення, якщо просто сидіти вдома і чекати, поки до тебе постукають в двері з автоматами, то тебе просто розстріляють, і пізно буде щось робити. Якщо є можливість ще чинити супротив, то ми прийняли рішення, що ми йдемо до військкомату і будемо до останнього не здаватися.

Ви хотіли потрапити саме у 95-ту бригаду?

Я в бригаду потрапила шляхом розподілу. Ми пішли до військкомату, а не до бригади, і військкомату відправив мене до навчального центру. З навчального центру був розподіл, і мені сказали, що я йду в 95-ту. Зараз я цьому безмежно рада. Це стали рідні люди.

Як ви стали медикинею? Ви маєте відповідну освіту чи пройшли спеціальні курси?

За освітою я не медик, але працювала в освіті і певні навики надання першої домедичної допомоги мала. Коли запропонували бути медикинею, то мені здавалось, що для жінки це досить непоганий варіант. Тому я погодилась і пройшла додаткове навчання. Це одна з кращих робіт, я безмежно люблю цю роботу. Я б в іншій сфері і не змогла себе достатньо реалізовувати.

Які завдання виконуєте? На яких напрямках працювали за час повномасштабного вторгнення?

Це і Ізюмський, і Кремінський, Лиманський, Куп’янський. Три області так точно об’їздили. Географію цих місць мабуть знаю вже краще за географію свого регіону. На евакуації забираємо “трьохсотих” (поранених — ред.), на жаль, забираємо “двохсотих” (загиблих — ред.), стабілізуємо, надаємо першу медичну допомогу, доправляємо до госпіталів та лікарень.

Яка ситуація запам’яталась і вразила найбільше?

Кожен виїзд це якась окрема ситуація. Однією із яскравих була евакуація із моїм колегою, я його по праву вважаю наставником, це досить досвідчений лікар. В нас було два важких і, на жаль, один “двохсотий”, місця в автомобілі було мало, тому що він розрахований на двох лежачих. “Двохсотого” нам довелось покласти в проході, де повинні працювати ми двоє. В нас не було можливості десь самим розміститись, ми були змушені, вибачте, сісти спина до спини просто на це тіло і надавати допомогу.

Мій поранений був у стані агонії. Я розуміла, що я його не довезу. Я до свого колеги кажу: “Що робити? Ми його не довеземо”. Він каже: “Адреналін, але не у вену, а одразу у серце”. Я кажу: “Як прямо в серце? Раптом я не попаду”, а він мені: “Найгірше буде, якщо ти не зробиш взагалі нічого. Йому вже погано. Гірше ти не зробиш, навіть якщо не попадеш. Але якщо ти не зробиш геть нічого, це буде найгірше”.

Які є помилки і які важливі моменти, щоб врятувати життя?

Не буду повторюватись про важливість накладання турнікетів і бандажів. Це основа. Помилкою є поспіх і паніка. Паніка — найстрашніший ворог, коли починаєш метушитись, робити багато непотрібних рухів. Краще витратити трохи більше часу і зробити ефективно, ніж швидко в метушні, але воно не матиме ніякого результату. Потрать 5-7 секунд, щоб заспокоїтись, привести свій розум в порядок, пригадати, що тобі розповідали, що знаєш.

Чи є в український армії гендерна нерівність? Чого вам не вистачає як жінці у армії?

Гендерна нерівність є, і це природно. Є речі і сфери життя, побуту, де в чоловіка, в силу анатомічних і біологічних особливостей, щось вийде краще. І є сфери, де у жінки вийде краще. Армія це ж своєрідний закритий чоловічий світ. Тут переважна більшість чоловіків. Якщо ти в нього приходиш, то маєш розуміти, що ти не в інституті благородних дівиць. Якщо ти прийшов сюди з метою робити, то роби. Питання не в статі. Питання в тому, чого ти сюди прийшов і для чого.

Розкажіть, як ви з побратимами підтримуєте один одного в складних ситуаціях?

Підтримка — це коли ти зайвий раз не лізеш людини в душу. Коли хтось вважає, що йому потрібна твоя порада чи підтримка, він прийде і про це поговорить. Якщо тебе про це не просять, то краще не лізти в чужі глибини. Іноді найкраща підтримка це просто дати людині побути на самоті і обдумати — що, як, куди і не давати порад, яких вона у тебе не просила.

Як ваші близькі сприйняли те, що ви пішли служити?

Сказати, що всі схвально поставилися, то ні, але підтримали і з повагою віднеслись. Мамі найболючіше це далось, вона хвилюється, для неї це щоденні переживання. Але вона віднеслася з повагою до мого вибору. Тоді вона взагалі, навіть, намагалась приховувати якісь свої переживання, щоб мене підбадьорювати.

Як часто ви бачитесь із родиною?

На жаль, дуже рідко. Лише коли випадають відпустки. Переважно це спілкування в телефонному режимі. Це я вважаю основною загальною проблемою, тому що за стільки часу люди тут виснажені. В кожного відчуття, що твоє життя стоїть на паузі і лише в період відпустки ти його запускаєш на ці 10-15 днів. Це дуже демотивує. Так неможна. Я вірю, що до наших можновладців дійде, що люди потребують заміни, що три роки тут забагато. Та мотивація, чому сюди прийшли, це їхні родини, зараз є демотиватором. Тому що виникає питання: “А що ж я тут захищаю, якщо я їх не бачу? Як діти ростуть, як внуки з’являються”. Воно як в паралельному світі. На жаль, нема адекватних законів і термінів. Багато хто йде в СЗЧ (самовільне залишення частини — ред.) саме по цій причині.

Чого не вистачає зараз медикам на евакуації?

У медиків та сама проблема, що й у всіх — це автомобілі і їх постійний ремонт. Ми пересуваємося не по місту. В нас бездоріжжя, і б’ються машини. Проблема одна й та ж зо дня в день. Зараз дуже стали проблемою скиди FPV, дрони, вони докучають. Зараз ми збираємо на РЕБ, щоб хоч трохи себе і своїх поранених убезпечити. Автомобілі це болюча тема для всіх. Тут це розхідний матеріал.