МАМИ ГЕРОЇВ

---

ОКСАНА
ІВАНІЛОВА

Її єдиний син намагався врятувати своїх солдат в оточеному ворогом Маріуполі

розмовляла
Ірина Рожок-Капранова

Оксана Володимирівна — мама українського офіцера. На початку повномашстабного вторгнення він боронив Маріуполь, а потім разом із побратимами опинився в полоні. Уже третій рік пані Оксана чекає свого сина додому. З того страшного дня “виходу у полон” вона по-новому веде відлік часу. І вдень, і вночі не припиняє чекати телефонного дзвінка від сина.  

Подружжя Іванілових мешкає на Полтавщині, у селі Мартинівка. Тут вони народились, тут народився їх єдиний син Володимир. На цих стежках він навчився ходити, пішов до школи, тут він ганяв футбол з татом, косив траву, копав городи…

Мама Оксана говорить дуже мелодійним, але сумним голосом. У кожному слові відчуваються стримані сльози. Вона з гордістю розповідає, як у дитинстві їх Володя мріяв бути поліцейським. Жінка розглядає фотографію сина-другокласника у формі Нацгвардії України. На очі неньки навертаються сльози від спогадів: «Казав наш Володя, що побудує великий будинок, у якому на першому поверсі житимемо ми з татом, одружиться на однокласниці… Ніхто тоді не думав, що так все станеться». 

На стіні біля столу — фотографії у рамках. З численних світлин на Оксану Володимирівну дивиться її син. Ось він ще зовсім хлопчак у військовій формі, яку одягнув для фото, а ось — вже у Донецьку в 2013 році перед присягою — мужній і такий дорослий. А ось грамота від сільського голови тоді ще селища Халтурине, яке згодом перейменували у Мартинівку. У цій грамоті йдеться про присвоєння Володимиру звання почесного жителя: «За високу громадську позицію, патріотизм, мужність, героїзм і людяність, проявлені в ході військових дій на сході країни в зоні АТО». Тоді Володимиру виповнилось лише 20 років. А ось ще одна грамота, якою нагородили сержанта Володимира Іванілова за старанність, розумну ініціативу, зразкове виконання службового обов’язку у 2018 році. 

Від спогадів про початок військової кар’єри сина на душі у мами українського воїна стає зовсім сумно, це відчувається у голосі, жінка намагається всіляко стримати сльози. У руках вона тримає медаль сина: «Ветеран війни».

“Він наша надія і опора з батьком. Ми дуже його чекаємо, він — наша гордість і радість», — пані Оксана багато розповідає про перші місяці служби сина. 

30 листопада 2013 року Володимир Іванілов склав присягу. Ця подія відбувалась у Донецьку. Тоді ще місто не було під окупацією. На плацу зібрались рідні строковиків. Матері не стримували сліз, батьки переважно гордо поглядали на власних синів — підтягнутих, мужніх, більшість з яких ще зовсім недавно сиділи за шкільними партами. Були серед присутніх і подружжя Іванілових.

Володимир пішов на строкову службу після закінчення технікуму у 2013 році. За розподілом потрапив у Донецьк у внутрішні війська. У 2014 році, коли Донецьк захопили росіяни, їхню частину перевели у Маріуполь. Перший час вони жили у наметах, а потім строковикам облаштували казарми. За деякий час Володя поставив батьків перед фактом — він хоче підписувати контракт. «Ми його відмовляли, але він настояв на своєму і підписав контракт на п’ять років», — говорить пані Оксана.

У 2021 році Володимир Іванілов закінчив академію Національної гвардії України у Харкові і отримав звання лейтенанта. Після закінчення академії Володимир керував взводом, готував ще зовсім молодих хлопців і дівчат до присяги. Від спогадів про курсантські роки сина мама Оксана повертається до початку війни. Пригадує, як разом із своїми строковиками офіцер Володимир Іванілов знаходився у оточеному ворогом Маріуполі. 

“Я йому кажу: «Ви мусите врятуватись. Ми, матері, вас чекаємо». Це був перший раз, коли я не змогла йому нічого порадити», — мама Героя вже не стримує сльози.

Пані Оксана пригадує майже дослівно кожен дзвінок сина. 8 березня він телефонував о 15.00, просив всім передавати вітання бабусі, тіткам. Пані Оксана пригадує, що син говорив, що він із іншими командирами, порадившись і дослухавшись наказу вищого командування, вирішили виходити із оточення. Хтось пішов у сторону Запоріжжя, хтось на «Азовсталь». А далі зв’язок обірвався. Лише згодом мама дізналась, що Володя у полоні. Спочатку було Донецьке СІЗО, далі Оленівка, а потім – Горлівка.

Жінка каже, що за ці довгі місяці без сина вже що тільки не пережила. А одного дня, знаходячись у лікарні, вирішила, що мусить бути сильною: «Бо хто ж, крім нас, чекатиме. Їм там важче, ніж нам».

Щоночі пані Оксана довго не може заснути, згадуючи дитинство Володі, його навчання у школі, його успіхи на службі.

«Володя любить футбол, обожнює тварин — собачок, котиків. Годував їх, коли служив, завжди фотографувався з ними… Нам фото надсилав. У школі квіти завжди підливав. Вчителька говорила, що якщо Володя не піділлє, то ніяка дівчинка не піділлє… Знаєте, він такий маленький у нас народився. Коли мій чоловік прийшов у пологовий, я питаю його, як назвемо сина. А він і каже: «Давай назвемо його Володимиром, як твого батька. Він мені приснився і у сні просив назвати, як його». Так його дідусь потім дуже любив», — пані Оксана розповідає, а перед очима рідне село.

Двоє Володимирів поспішають на риболовлю. Дідусь щось довго і терпляче розповідає онукові, показує на вудку. «Володю! Дивись! Ось так треба!» – говорить Володимир Іванович. Маленький Володя ловить кожне слово свого дідуся. Вони приходять на ставок, онук вмощується поруч із дідусем і замріяно дивиться на воду. Хлопчак обожнює рибалити із дідом…

«Ми пишаємося ним. Він – Герой! Він стільки витримав, він все здолає, я знаю, я вірю у нього і все життя вірила», — Оксана Володимирівна останнім часом не часто їздить на акції у підтримку українських військовополонених через проблеми зі здоров’ям. Каже, що полон сина сильно підкосив її здоров’я, почались проблеми з серцем, довелось встановлювати кардіостимулятор. «Але ми і з цим впораємось і дочекаємось наших дітей!» — каже мама.   

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.