інтерв’ю

ТЕТЯНА
ПИСАРЕНКО

«Психологія –
це шлях до себе й глобальних змін на краще»

розмовляла
Вікторія Шапаренко

Психоаналітик і ректорка Зiґмунд Фройд Університету Украïна Тетяна Писаренко – яскравий приклад успішної і щасливої жінки, яка живе в гармонії з собою і послідовно здійснює мрії. Наразі це створення Зiґмунд Фройд Університету в Україні, який восени відкриє свої двері для перших студентів. І освіта, отримана тут, буде дійсно на європейському рівні. Таке в Україні вперше, і зважитися на такий стартап під час війни могла справді сильна, впевнена в собі людина. Тетяна Писаренко саме така.

«Українки» розпитали пані Тетяну про все-все – її особистий шлях до себе, переваги психоаналітичної психотерапії саме для жінок і, звісно, Зiґмунд Фройд Університет Украïна, який, безсумнівно, чекає велике майбутнє.

Пані Тетяно, розкажіть, будь ласка, трохи про себе. Який шлях ви здолали, щоб стати тою, хто ви є зараз?

Я вперше розповідаю про себе як ректорку й співзасновницю університету і трохи хвилююся. Це була мрія, яка на сьогодні здійснилася. І від того і неймовірне відчуття щастя, і розуміння, скільки всього ще треба зробити, щоб все це працювало.

Мені зараз 47, і за плечима є певний життєвий досвід. Я усвідомила, що найголовніше – бути щасливою, розуміти, що таке твоє власне щастя, адже це дуже широке поняття, і в кожного воно своє. Мабуть, мені щастило на людей, які допомагали знайти свій шлях, і у мене було достатньо ресурсу для того, щоб сьогодні опинитися там, де я є.

Я закінчила школу з поглибленим вивченням англійської мови, продовжила навчання у Херсонському державному педагогічному університеті на факультеті іноземних мов. Далі викладала англійську мову в ліцеї у Києві, де виявила, що мені дуже подобається працювати з дітьми. Я завжди питала, як вони почуваються, що відбувається у їхньому житті. Це психоаналітичний інструмент, але тоді я не знала про психологію й психоаналіз майже нічого, просто знала, що вони існують.

А потім в якийсь момент я опинилася у кризі, яка була повʼязана з тим, що насувалася перша велика дата – 30 років. І я зрозуміла, що, дивлячись у майбутнє, бачу все своє життя: я буду викладати англійську мову, діти виростуть, потім будуть онуки. І мені стало якось ніяково. Я не розуміла, що мені робити. Хотілося кудись втекти, але ж я знала, що свою голову я понесу з собою.

Разом з тими думками прийшло усвідомлення, що я нещаслива. В мене було все, що начебто робить жінку щасливою, й водночас не було відчуття щастя. Я відчула невпевненість у собі, бо навіщо я живу тоді, якщо знаю все наперед?

Так я вперше опинилася у кабінеті психоаналітика. Й почала розбиратися, відповідати, перш за все, собі: чого я хочу, хто я така, чого я варта, чи маю якісь бажання? Спершу я взагалі не могла відповісти навіть на прості запитання, наприклад, що я відчуваю. Але поступово занурилася у світ себе.

Тобто саме тоді ви вирішили, що станете психоаналітиком – через ці зміни, цей досвід? Яким був шлях до реалізації вашої ідеї?

Так, через власний досвід, розуміння, як може змінюватися твій всесвіт, як ти можеш впливати на себе й своє життя, як можеш виставляти кордони, казати «ні», розуміти, хто ти і чого хочеш.

Я пішла навчатися. Тоді ще не було такого фахового навчання психоаналізу у Києві, і я розуміла, що цього недостатньо. Тож шукала додаткові курси з різних напрямків психоаналізу, їздила світом, щоб отримати знання у найкращих викладачів – практикуючих, з великим досвідом. Також відвідувала конгреси, конференції, де завʼязувалися знайомства з видатними психотерапевтами.

Приблизно 16 років тому я відкрила власну приватну практику, почала з дитячого психоаналізу і спочатку працювала з дітьми та підлітками. Потім почала працювати ще й з дорослими, у мене зʼявилася жіноча аудиторія.

Слухаючи клієнток, я розуміла, що найперший запит – про щастя, навіть якщо людина прийшла з іншими запитами: пошук чоловіка, стосунки в сімʼї, розлучення, проблеми з дітьми чи на роботі. Бо це якраз про особисте щастя, а через особисте людина виходить на загальне.

Отже, обравши професію психоаналітика, ви активно розвивали цей напрямок у своєму Центрі практичної психології і психоаналізу. Що було далі?

На конгресі у Римі я почула про PhD-програму з психотерапії у Зiґмунд Фройд Університеті у Відні. І в 2012 році вступила на неї. Я жодної секунди не вагалася, про що писатиму дисертацію – про взаємини матерів і доньок. Про те, який вплив має мати на життя доньки, як формує стежку, як відпускає або ні, і як важлива ця сепарація, щоб мати благословила на щасливе життя, але не втручалася в нього. Ця тема вийшла з моєї практики, тому що дуже багато історій, з якими приходили жінки, про стосунки з будь-ким, базово відштовхувалися від стосунків з матірʼю.

Три роки пролетіли, як один день, і я захистила дисертацію. Я була першою українкою, яка захистилася там на PhD-програмі.

Мабуть, тоді й виникла ідея створення Зіґмунд Фройд Університету в Україні? Що підштовхнуло вас до його відкриття? З якими труднощами стикнулися на цьому шляху і з якими надихаючими відкриттями чи людьми?

Ідея виникла раніше. Від початку навчання мені імпонував високий рівень підготовки викладачів у Зiґмунд Фройд Університеті у Відні, повага до студента, можливість отримати відповіді на усі питання й звернутися до викладачів неформально, поза навчальною аудиторією. Все це зараз ми імплементуємо і в роботу нашого вишу. Адже найголовніше в освіті – отримати якісні й актуальні знання, оволодіти інструментами професії. А їх можна отримати тільки від викладачів, які є водночас теоретиками й практиками. І це про взаємну відповідальність.

Тож я стала представником Зіґмунд Фройд Університету, але хотілося ще якоїсь практичної співпраці. Так народився проєкт літніх та зимових шкіл психотерапії. На першу школу я зібрала у 2017 році 10 своїх подруг-колег: сказала їм, що там буде дуже цікаво, вони повірили й поїхали. На наступну школу зібралося вже 35 колег, і з них я знала хіба 7-8 людей. Так почав працювати проєкт.

За ці роки співпраці у мене склалися теплі тісні стосунки з командою Віденського університету, і наступним кроком стала мрія створити повноцінний університет в Україні.

Це реалізувалося з початком війни – керівник Зіґмунд Фройд Університету Альфред Прітц запропонував у партнерстві відкрити в Україні університет, оскільки наша країна відтепер потребувала багато спеціалістів – психологів, психоаналітиків.

Починати якийсь проєкт в країні під час війни – той ще виклик. Як відбувалося становлення університету, все було гладко чи з пригодами?

Все йшло поступово. Спочатку ми отримували лізенцію, було дуже багато умов, які треба було виконати, багато документів, які треба було зібрати. Ми впоралися, і 22 серпня 2023 року отримали ліцензію на психологію бакалаврата й магістратури, а також ліцензію на курси підвищення кваліфікації з медичної психології, яке включає й психоаналітичну психотерапію. Тобто ми можемо навчати психоаналізу. І вже є програма, вже збираються студенти, скоро розпочнеться програма з психоаналітичної психотерапії.

Чотири роки навчання, все за стандартами нового українського закону стосовно вивчення різних методів психотерапії. Тобто це ще одна мрія, яка реалізується зараз.

Ваш університет першим в Україні готуватиме психоаналітиків з вересня. Які загалом принципи його роботи? В чому відмінність від тих психологічних вишів, що вже були і є? Які ваші ноу-хау?

У нас дуже сильна міжнародна команда висококваліфікованих викладачів – українських, американських та австрійських. Це науковці, які мають вчені ступені, пишуть статті, й водночас – усі практикуючі, тобто з точки зору практики можуть відповісти на будь-які питання, а це важливо, бо людський мозок влаштований так, що краще сприймає інформацію, яка поєднує теорію й практику.

У нас унікальні програми, розроблені так, що студенти гарантовано здобудуть знання. І на бакалавраті, і на магістратурі, і на наших курсах підвищення кваліфікації – це психоаналітична психотерапія і клінічна психологія.

І атмосфера у нас теж унікальна. Навчатися треба у найкращих і в атмосфері прийняття, адже психолог і психотерапевт – це, перш за все, висока самооцінка і емпатія. Це можна закласти ставленням викладачів до студентів, однак викладачі самі мають бути такими. У нашому університеті все саме так і є.

Оскільки ми отримали ліцензію у серпні, то не мали змоги розпочати набір студентів у минулому році, бо за законом це можливо, тільки коли ліцензія отримана в травні. Якщо пізніше, тоді чекаєш рік. Але ми почали з курсів підвищення кваліфікації на клінічну психологію і нейропсихологію.

Ким є ваші студенти, слухачі? Кого серед них більше, чоловіків чи жінок?

Жінок більше, і не тільки у нас. Різниця в Західній Європі і Америці менша, але й культура розвитку цих професій там довша. Наразі у нас на законодавчому рівні також відбуваються важливі зміни, стає зрозуміло, хто такий психолог, психотерапевт і психоаналітичний психотерапевт – ним можливо бути тільки після кількох магістратур з психології. Тобто фахівець повинен мати певний багаж знань, і наразі всі, хто мають освіту, заносяться в єдиний реєстр, базу. А ті, кому цієї освіти бракує, йдуть її отримувати. Це не лише молоді люди після школи (бакалаврат), а й старші (магістратура) – від 25 до 50 років, практикуючі психологи й психотерапети. А також студенти, які вирішили змінити напрямок, фах. І в цьому році ще допустимо, будучи бакалавром чи магістром з іншої професії, прийти в магістратуру на психологію. Зрозуміло, що однієї магістратури буде недостатньо, щоб бути фахівцем, але це перший крок. Після цього можна обрати курс клінічної психології і навчатися на психоаналітичного психотерапевта 4 роки, тоді вже вийдеш точно психоаналітиком, адже наша програма включає 3 роки теорії й 1 рік практики. І початок практики відбувається вже на другому курсі – спочатку вчаться, спостерігаючи, як працює супервізор, потім йдуть дискусії, обговорення, і поступово сам студент сяде й буде приймати свого першого клієнта.

Чому це гарний вибір – вивчитися на психоаналітичного психотерапевта?

Загалом професія психолога чи психотерапевта – прекрасна. І якщо це твоє, ти досягнеш у ній висот, адже професіоналізм залежить від твого особистого розвитку, і ти розвиваєшся постійно.

По-перше, у складні воєнні часи, які переживає Україна, питання ментального здоровʼя українців є одним з найактуальніших. І професія психолога, психотерапевта набуває особливо важливого значення зараз і надалі.

По-друге, ця професія дуже різноманітна: ти можеш бути науковцем, проводити дослідження і практикувати, працюючи в приватній практиці, на аудиції з клієнтами – окремими людьми, сімейними парами, групами, бізнесом тощо. Крім того, у цій професії немає якихось вікових обмежень.

По-третє, все це у тебе в голові, і якщо ти подорожуєш, клієнти подорожують з тобою у твоєму лептопі, і з будь-якої точки світу ти можеш працювати, так само, й коли клієнти розлітаються світом, – ти можеш спокійно продовжувати свою практику.

По-четверте, професія психотерапевта забезпечує гарний заробіток. І чим більше ти вкладаєш у себе, тим вища твоя платня. Можна бути як універсальним фахівцем, так і знайти свою нішу – взяти якийсь окремий напрямок і бути унікальним у ньому. Наприклад, дуже затребуваними є фахівці, які працюють з булімією, анорексією, яка часто трапляється у підлітків.

Можливо, жінки у цій професії мають ще й свої, додаткові бонуси?

Так, адже для жінки це не тільки професія. Це й постійне розуміння себе, своєї природи, гармонії, щастя. Я точно можу сказати з власного досвіду, що змінююся щороку, і чим більше змінююся, тим більше подобаюся собі. Я впевнена, що після 40 років усе, що у тебе всередині, також і на обличчі, і тут не дуже допоможе косметика чи пластика. Тільки оцей дзен, якого ти досягаєш завдяки своїм знанням: коли знаходиш свій баланс, то розквітаєш. Так працює психоаналіз: коли розумієш, що для тебе найголовніше, любиш себе і обдаровуєш любовʼю усіх навкруги (звісно, кого бажаєш). Для жінки дуже важливо здобути знання про себе, бо тоді вона й правильно будує стосунки з чоловіком, з дітьми. Це не означає, що не буде проблем, але з розумінням усіх процесів з ними легше впоратися.

Нещодавно у вас був день відкритих дверей. Поділіться враженнями, як все пройшло?

Ми проводимо день відкритих дверей раз на місяць. У ці дні збирається багато людей, і все, що ми вклали в розвиток нашої справи, оживає, наповнюється енергією. Хтось підключається онлайн, хтось приходить безпосередньо в університет. Люди ставлять багато питань. Можливо, не всі вони будуть нашими студентами в цьому році. Але ці питання – як діалог: ти можеш розповісти, і щось залишиться, і людина прийде через рік.

Наразі послуги психологів в Україні особливо актуальні, й будуть ще більш затребувані – МОЗ спрогнозувало, що в найближчі 3 роки буде значний дефіцит фахівців цього профілю. Напевно, ви теж готуєтесь. Скільки студентів набираєте цього року? І яка вартість навчання?

Поки що важко сказати, обʼєм ліцензії у нас 150 людей (100 бакалаврів і 50 магістрів) – це перший обʼєм, який надається. Потім ми можемо його збільшувати.

Щодо вартості – це відкрита інформація, яка є на нашому сайті: на рік, по кожному курсу. Оскільки команда викладачів у нас значною мірою іноземна, вочевидь, це не може мало коштувати. До речі, всі лекції з іноземцями йдуть англійською мовою, але є перекладачі, які синхронно перекладають українською. Тож, незалежно від знання мов, можна отримати всю інформацію у якісному українському перекладі, адже наші перекладачі – теж психологи і психотерапевти, вони в темі, бо тут необхідні ці знання.

Особливості ставлення до психологів в Україні такі, що й досі можна почути: звертатися до них соромно чи незручно. Як з цим можна працювати? Загалом, як підвищувати довіру до фахівців-психологів?

Недовіра може бути у будь-якій сфері діяльності. Але мені здається, що цього вже дуже мало. Культура сприйняття вже зʼявилася. Люди знають, що вони можуть звернутися до психолога у будь-який час. Особливо зараз, коли війна, коли людині зле, вона сама хоче допомогти собі й робить все для того, щоб знайти таку допомогу.

Зараз більше актуальним є питання, де шукати психолога. Зізнаюся, коли мені телефонують друзі чи знайомі, щоб я когось порадила, я не раджу когось. Бо тоді я беру якусь відповідальність на себе за те, як та людина буде допомагати. Можливо, навіть моя колежанка, про яку я знаю, що вона професійна, але не повинно бути посередників між людьми.

Добре, тоді де їх шукати, якщо ставити питання так?

Є, наприклад, Українська спілка психотерапевтів, УСП. Вона знаходиться у Львові, але всеукраїнська. І у них на сайті представлено багато фахівців, всі з регаліями, фото. Можна перейти на їхні робочі сторінки у Фейсбук, подивиться відгуки тощо. Також у Києві є Українська конфедерація психоаналітичних психотерапій, УКПП. Тож, коли мене просять порекомендувати людину, я пропоную ці два сайти: заходьте й самі обирайте.

Тому що дуже важливо в час вибору розуміння, як ти обираєш, що для тебе ключове. За кілька років ми зробимо і реєстр Університету з нашими випускниками.

Як особисто вам допоміг психоаналіз? Що змінилося у вашому житті? Чи маєте ви супервізора, чи звертаєтеся зараз до психолога? Це постійна, регулярна робота чи повʼязана з якимись запитами, проблемами?

У психотерапевта є і має обовʼязково бути супервізор, таким чином ми підтримуємо себе в формі й дотримуємось етичних норм. І у мене також він є. Це як старший товариш, який допомагає з вирішенням клієнтських питань.

А от свого психоаналітика у мене зараз немає, та якщо я зрозумію, що це потрібно, то знайду його й звернуся. Звісно, я фахівець у цій сфері і знаю себе найкраще, однак бувають ситуації, про які теж потрібно поговорити, отримати такий професійний погляд збоку. Тоді ти можеш піти на глибину й відкрити щось нове для себе.

Перший аналіз, перша терапія – це найважливіший етап, коли зустрічаєшся з травмами, болем, який ти вимістив, бо не міг його витримувати. Але він живе у тобі й нагадує про себе постійно. І коли ти в першій терапії позбуваєшся цього, виникає розуміння себе, робота над собою, своїми скілами.

Коли ти вже пройшов терапію, то прагнеш поєднати психічне й фізичне здоровʼя, адже і без того, і без того організм не буде працювати гармонійно. Коли знаходиш цю золоту середину, для тебе нормою стає спорт, фізичні навантаження. Я обовʼязково увечері виходжу на прогулянки, у будь-яку погоду. Адже у мене сидячий спосіб життя, мені це потрібно. Також я прийшла до того, що люблю найпростішу їжу. І вона збалансована, як і графік її прийому. Те, що я відчутно схудла відтоді, як пройшла психотерапію, є лише наслідком, бо коли ти домовився з собою, той образ, який є у тебе в голові, стає дійсністю. І це теж філософія життя: коли ти не сидиш на діетах, не худнеш до літа, а живеш своє життя наповненим, робиш усе, що хочеш, їси усе, що хочеш, але розумієш, що тобі краще. Це вже принципово інший процес.

Про що ви мрієте – як очільниця університету, психолог, жінка, мама, українка?

У всіх цих соціальних ролях я мрію про одне – щоб закінчилася війна. Я розумію, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше, але дуже хочу, щоб наша Україна була. Щоб наші люди посміхалися, були щасливі. Щоб наші діти зростали, отримували класну освіту й розвивали країну. І ми по праву були сильною європейською державою, бо ми того варті.

Важко жити під час війни, під час усього, що діється навкруги. Але дуже важливо, щоб кожен з нас робив, що може, працював у своїй сфері й приносив користь. Так ми підтримуємо економіку й одне одного. Я вважаю, що багато людей зараз відчувають багато сорому й провини за те, що посміхаються, мають якусь радість. Що просто живуть. Але зараз це особливо важливо – жити. Треба це продовжувати, тому що це наше колективне несвідоме. Й ті, кому важко, хто втратив когось, хто переживає якусь трагедію, від цього теж отримують тепло. Воно поширюється як фон, як підтримка – моя вам, ваша мені. Мені тепло від фото, де люди справді щасливі. Тоді я розумію, що у нас є майбутнє.

Коли я була на церемонії вручення премії «100 найвпливовіших людей», виступав Олег Сєнцов, і його запитали: «Як так, що тут щастя і свято, а там війна?». Його відповідь мені дуже відгукнулася: «Так і має бути тут, тому що там нам важливо розуміти, за що ми боремось. У мене тут дружина й дитина, і я хочу, щоб вони посміхалися».