«Вдови себе так не поводять»: дружини захисників про життя після смерті чоловіків

Вони не мають права усміхатися, гарно вдягатися й фарбуватися, ходити в кафе чи викладати у соцмережах світлини. Вони роками повинні сидіти вдома й плакати. Такі правила дружинам загиблих військових навʼязує суспільство. Журналістка Наталія Сарафанова з “Суспільне Кропивницький” поспілкувалося з кропивничанками Юлією Канцер та Іриною Литвин, які втратили своїх чоловіків ще у 2022 році, на початку повномасштабної війни, про те, з якими стереотипами їм доводиться стикатися. Ділимося цими інтервʼю, позаяк вважаємо цю тему вкрай важливою.

ЮЛІЯ КАНЦЕР

Сержант Сергій Канцер загинув 8 квітня 2022 року у селищі Новотошківське Луганської області. Вивезти звідти тіло чоловіка та поховати його у Кропивницькому дружина Юлія не може й досі, адже ця територія окупована російськими військами.

«Я дуже вірю, що ми його заберемо на рідну землю і поховаємо так, як слід», – нині Юлія говорить ці слова без сліз. Однак понад два роки тому, коли отримала звістку про втрату чоловіка та батька своїх дітей, відчувала невимовний біль, який намагалась подолати самотужки.

Попри підтримку батьків та друзів, вона мусила звернутись по допомогу до психолога: «Я ніяк не могла вийти з цього стану і просто зʼїдала себе живцем. У мене почали зʼявлятися дуже погані думки, зупиняло те, що маю двох синів, які тримають мене на цьому світі. Я почала працювати з психологом і усвідомила, що роблю гірше не тільки собі, але і йому. Мені почали снитися сни, коли Сергій просив дати йому парасолю, тому що постійно іде дощ. Я розуміла, що це я плачу і даю йому про себе знати».

Через рік після смерті чоловіка Юлія вперше почала усміхатися

Приєдналася до громадської організації «Єдина родина Кропивниччини» й стала спілкуватися з дружинами захисників, які загинули на війні з 2014 року. Разом з ними відвідує майстеркласи, їздить на екскурсії. Каже, вдовою себе не вважає, вона дружина героя, який віддав своє життя за Україну.

«Через півтора року після смерті Сергія я знову почала користуватися косметикою, красиво одягатися. Тоді я зрозуміла, що саме такою мій чоловік мене зустрів та покохав. Я знаю, що він звідти мене бачить», – розповідає вона. І дуже болісно реагує, коли їй роблять зауваження: «Це було під час святкування дня народження. Була позитивна атмосфера, було приємно й весело там перебувати, і раптом мені сказали таку фразу: «Вдови себе так не ведуть». А як я повинна себе поводити? Покажіть мені документ, чи може це прописано у Конституції України? Я не розумію, чому наше суспільство таке жорстоке. Якщо дружина загиблого військового нафарбувала губи і гарно виглядає – значить, у неї хтось зʼявився. Якщо виставляє фото з усмішкою на обличчі – забула чоловіка. При чому це все кажуть люди, які не пережили й грама того, що ти».

Найстрашніше для її сім’ї те, що тіло чоловіка взагалі не вдасться забрати з поля бою. Тому Юлія Канцер дуже хотіла б, щоб на його честь назвали одну з вулиць Кропивницького: «Мені дзвонять з міської ради і запрошують прийти на зустріч для обговорення пам’ятників, а я кажу їм, що його тіло на окупованій території. Те ж саме поминальна неділя. Дружини йдуть на могили до своїх чоловіків, а я дивлюся тільки в небо. Але найважче, коли ми приходимо до наших родичів на кладовище, а син каже: «Всі є, тільки мого тата немає». І я не знаю, що йому відповісти. Іванові скоро виповниться пʼять років і він уже не памʼятає свого батька»…

Читайте також:

ІРИНА ЛИТВИН

Олександр Литвин загинув 27 лютого 2022 року під час виконання бойового завдання поблизу міста Токмак Запорізької області. Його тіло вдалося вивезти з окупованої території через чотири місяці після смерті.

Дружина Ірина змогла пережити цю втрату завдяки допомозі близьких – її підтримувала мама та сестра, з-за кордону приїхала найкраща подруга. Перші пів року вона їздила на могилу до чоловіка по кілька разів на тиждень: «Я така людина, що не завжди можу ділитись особистим, навіть з найріднішими людьми. Тому я їхала до Саші й розповідала, як мені важко без нього, сиділа й спілкувалась з ним. Він мені завжди говорив, що я повинна бути сильною».

Тоді Ірина почала вчитись жити без чоловіка. Розуміла, що це треба зробити заради доньки. Свій біль намагалась не показувати людям. Та, як виявилось, і радість показувати не варто: «Через місяць після похорону я прийшла на день народження до своєї похресниці. Хоча мені було важко, я усміхалась та веселилась. І тоді одна гостя за столом сказала: «Прийшла ця весела вдова. Нормальні роками сидять вдома і плачуть. Не встигла поховати свого чоловіка, а вже ходиш по днях народженням та розважаєшся за його гроші», – мені від цих слів відібрало мову. Кажу, не дай Боже, ти станеш вдовою, от своїм прикладом і покажеш, як себе треба поводити. Наразі ти не маєш ніякого права розказувати, як мені жити. Тим паче, коли твій чоловік не на фронті, а сидить поруч з тобою».

Крім зауважень щодо поведінки, люди дають їй поради, на що витратити гроші, які виплачує держава родинам загиблих

Наприклад, вважають, що замість купівлі будинку Ірині варто було передати кошти на благодійність. «Але ми все життя з чоловіком винаймали житло. Війна забрала його і у мене вже немає повної родини. Я не в змозі самотужки зібрати гроші та купити собі помешкання, тому що я залишилась сама з дитиною. Всі люди знають куди та як правильно треба витратити ці гроші, радили все віддати на дрони… Але я теж допомагаю волонтерам, тільки не афішую це», – розповідає Ірина.

Нині на слова людей вона не зважає. До повномасштабної війни жінка працювала майстром цеху на заводі з виробництва меблів, а після смерті чоловіка вирішила змінити своє життя: «Саша завжди говорив, що завод – це не моє. Тож я звільнилась з роботи, закінчила курси з перманентного макіяжу, архітектури брів та ламінування вій та стала підприємицею».

Ірина купила приміщення, відкрила власний салон, адже чоловік казав, що потрібно вчитись та розвиватись, щоб мати хорошу роботу. Нині вона намагається не відкладати життя на потім: «Я маю своїм прикладом показувати Сашуні, що я живу далі і живу «на повну» заради нього. Хоча багато моїх знайомих кажуть, що зараз це не на часі. Так, війна триває. І може сьогодні ми живемо, а завтра до нас прилетить ракета і нас просто не стане».

На честь свого чоловіка Ірина Литвин також хотіла б назвати вулицю у Кропивницькому.

Читайте також:

«Сьогодні в суспільстві побутує багато стереотипів щодо того, як мають жити жінки, які втратили на фронті чоловіків. Їх спроби фарбувати губи червоною помадою чи яскраво одягатися виникають через потребу відчути себе живою та повернути хоча б частково свої відчуття», – говорить психологиня Оксана Молчанова.

З її слів, негативне ставлення до таких поведінкових проявів вдів призводить до відмежування суспільства від їхніх проблем та посилює непорозуміння й конфлікти. Ці стереотипи сприяють глибшому зануренню жінок у свої переживання та відчуттю відкинутості суспільством: «В умовах війни, яка триває не один рік, в українському суспільстві спостерігається певний розкол на табори: ті, хто воюють або працюють для забезпечення тих, хто воює; та ті, хто намагається жити як раніше, уникаючи теми війни. Тому можу припустити, що спроба засудження поведінки жінок, які втратили чоловіків, – це намагання виглядати більш позитивно на їх тлі й виправдати бездіяльність або слабку залученість у процес війни».