видатні українки

---

АННА
ФРАНКО

як склалася доля
єдиної доньки
корифея української літератури

Текст: Вікторія Шапаренко

Про Анну Франко (у заміжжі Ключко), на жаль, відомо не так багато. «Українська письменниця, мемуаристка, публіцистка. Донька Івана Франка» – так її представляє Вікіпедія. Гугл видає здебільшого фото. Поміж тим, єдина донька корифея української літератури була дуже цікавою й потужною особистістю. Бо гени ж. Щоб докладно висвітлити постать Анни Франко, «Українки» знову звернулися до Наталі Тихолоз, яка, напевно, знає про родину Франків усе, адже є не лише кандидаткою філологічних наук, а й директоркою Інституту франкознавства Львівського національного університету імені Івана Франка, головною редакторкою сайту «Франко:Наживо».

Наталя ТИХОЛОЗ
авторка:

– статей про Ольгу Франко «Пані дому» (на сайті «Франко:Наживо»), «Ольга-Марія Франко. Гросмайстриня галицької кухні» (на сайті «Гендер в деталях»);

– післямови до видання «Ольга Франко. Перша українська загально-практична кухня» (Харків: Фоліо, 2019).

– книги «Петро Франко: Формула долі (Життєпис на тлі доби)» (Львів, 2021).

АННА. НАЙМОЛОДША З ФРАНЧАТ

Єдина донька Івана Франка з’явилась на світ 9 серпня 1892 року, четвертою після братів Андрія, Петра й Тараса. Назвали її Анною, бо народилася вона за два дні після християнського свята Успіння праведної Анни (матері Богородиці Марії), вдома ж зазвичай лагідно кликали Гандзею. Хоча клопоту від її народження було чимало – родина саме переживала скрутні часи. І про появу доньки Франко доволі іронічно писав так: «У мене дома благодать: дочка вродилась, жінка нездужає, з кухаркою вічні сварки, діти кричать, грошей треба багато, а нема, одним словом, голова тріщить і робити нічого не хочеться».

Коли Анні було тільки два місяці, батько вирушив до Відня, щоб здобути докторський ступінь, який мав відкрити перед ним ширші перспективи працевлаштування, а відтак покращити матеріальне становище сімʼї. Тож упродовж першого року життя дівчинка рідко його бачила. Хоча дружина в листах до Франка справно інформувала про те, як вона росте: «Гандзя виросла трохи, але з годуванням її завше клопіт», «Гандзуня починає мамкати, тільки не знаю, кого вона считає за свою маму, мені здається, що більше Ганю (няньку), бо вона бавить її цілий день», «Донька береться до розмови, а зубів все таки ще не має» і таке інше.

Охрестили Анну аж у листопаді 1896 року, разом зі старшим братом Петром, вдома. Цікаво, що сама вона запамʼятала, як все це відбувалося, й згодом описала в мемуарах: «Сам акт хрещення стоїть, як нині, мені перед очима. Кімната прибрана й прикрашена, ми – святочно повбирані, помиті і причесані – були головними особами в важній події. Приїхав священик, у ризах і з бородою. Зауваживши, що ми вже великі, тільки покропив нас свяченою водою і обрізав по жмутку волосся. Хрестини закінчилися гостиною, а нас, дітей, ущасливлено невиданими і неоціненними дарунками. Я дістала велику лялю, що замикала очі, та маленьку вазу. Петро дістав гармату й стрільбу. Але моє щастя було захмарене великим горем. Петро вдарив лялею до крісла і розбив голівку, а при вистрілі з гармати я так перелякалася, що випустила маленьку вазу з рук, що впала на землю і розсипалася на кусочки. Це був мій перший біль і гарячі сльози дитини. Тато взяв мене на руки, голубив і пригортав, успокоюючи: «Ляля дістане другу голівку, а мама купить на другий день таку ж саму вазу».

Дитинство її минало на лоні природи, адже родина Франків любила мандрувати околицями Львова, а на літо завжди виїздила до мальовничих прикарпатських сіл. Спогади про ті гарні дні, коли можна було бігати босоніж і слухати захопливі розповіді батька про квіти, трави й звірят, назавжди залишилися у її в серці.

Ще Анна любила згадувати пригоду, яка зворушила її як щось дивовижне: «Одної ночі заболів у мене зуб. Я пробудилася з плачем, до мене прийшла мама, взяла на руки і понесла в татову кімнату. Тато сидів при столі і писав. На столі стояла лямпа з зеленим абажуром і кидала лагідне світло на папери, розкидані на столі, на його схилене над столом лице. Почувши мій плач, він відклав перо і взяв мене на руки. Зараз передо мною опинилася книжка з золотими обкладинками. Тато показував мені чарівні малюнки, пояснював їх і оповідав про них веселі речі, так що моє личко випогодилось, сльози перестали капати, я почала сміятися, забувши про зуб. Ще до того поміг цукерок у золотистім папері, що його тато витягнув з шухляди. Я затиснула його в кулачок, бо їсти його не сміла, щоб зуб знов не розболівся, схилила голову на груди тата й щаслива, заснула. І не раз потім бажалось мені, щоб знов у мене болів зуб і щоб знов попасти в татову кімнату вночі».

ГОЙДАЛКИ ДИТИНСТВА

Понад усе Анна любила слухати батькові казки. «Ми звичайно обсідали тата, а мені й братові Петрові, як найменшим, можна було влазити йому на коліна, і він оповідав нам чудові байки й казки, – згадувала вона. – Тато робив це дуже цікаво, якраз тоді компонуючи для нас свої байки «Коли ще звірі говорили», що їх ми так дуже любили й бажали все наново слухати. Ми, заслухані й задивлені в чаруюче обличчя тата, хотіли слухати якнайдовше, і мамі була велика морока покласти нас спати».

Але така ідилія тривала недовго. Підростаючи, дівчинка усвідомлювала й глибоко переживала родинні проблеми. Так, у 1897 році батько на кілька місяців втратив зір, і ця хвороба стала важким випробуванням для усіх: «Затихли наші сміхи й гамір. Ми ходили тихенько з кімнати в кімнату, підходили до тата, він гладив нас по головках. Мама ходила зажурена-мовчазна, та й нас дітей не брались іграшки».

Батько одужав, але натомість захворіла мати – у неї почалися нервові розлади, що, звісно, позначилось на атмосфері у родині. Анна як єдина донька, до того ж найменша й найбільш вразлива, важко переживала психічну нестабільність матері. А ще на її плечі лягла уся ноша хатніх клопотів. «Гандзя у нас не то учениця, не то кухарка, бо мама іноді, зачитавшися або й так засидівшися, не варить обіду, аж поки вона не прийде зі школи», – писав Іван Франко.

«Найчастішою жертвою її нападів була я, – згадувала Анна. – Андрія, як найстаршого сина, «первозванного» і хворого, вона любила й жаліла, другим її любимцем був Петро, а мене вона зненавиділа усім своїм хворим єством. Мама казала мені, що я не її донька. Щодня повторяла, що я хлопська дитина і маю бути в неї служницею, а не ходити до школи. Наше життя вдома стало пеклом».

Водночас Анна з-поміж усіх дітей проводила з матір’ю найбільше часу, та й жила з нею в одній кімнаті. Дівчину мучили тяжкі думки: «Я здебільша залишалася з нею сама, і її напади доводили мене до розпуки. Два рази я хотіла відібрати собі життя, але обидва рази невдатно, і доводилось далі терпіти і… мовчати. Я навчилась зносити все без протесту й мовчати на найбільше знущання, але ця мовчанка тільки на якийсь час вплинула на неї. Тато, знесилений своєю хворобою, не мав сили реаґувати і тільки час від часу говорив: «Мамо, заспокійся», але це ще гірше її дратувало».

У такій ситуації школа для Анни виглядала як порятунок. Тож туди вона ходила охоче. Хоча перший досвід навчання, пов’язаний з школою Марії Магдалини, був прикрий. «Мама повела мене до польської школи, що була по сусідству, – писала Анна. – Та школа мені не сподобалась, і я втекла з великим плачем. Мама, побачивши мене, розсердилась, замкнула двері, і в темному коридорі я просиділа до вечора, гірко ридаючи і настоюючи, що я хочу йти тільки до української школи».

Врешті-решт її віддали саме до такої – приватної школи для дівчат ім. Т. Шевченка. І навчалася Анна успішно, попри усі родинні катаклізми. А ще зі щемом згадувала, як батько вчив її писати: «Водив мої непривиклі пальчики творити перші букви спершу на табличці, а потім на зшитку. Він допомагав вчити вірші, жартував, хвалив і ганив…».

Анна вважала шкільні роки найщасливішими. Їй дійсно пощастило зі школою: вона була українською не тільки по імені, а й по змісту, виховувала свідомих українок. Навіть через десятиліття, перебуваючи на чужині, Анна часто поверталась подумки до любих серцю споминів про ті роки.

РЯТІВНА Й БОЛІСНА ВТЕЧА

Закінчивши після школи вчительську семінарію, Анна працювала в кредитному товаристві, також відвідувала курси медсестер. І, як могла, допомагала батькові, адже паралізовані руки робили його геть безпомічним у побуті. Ще намагалася оберігати його від нападів матері, які після раптової смерті старшого сина Андрія, її улюбленця, стали особливо нестерпними. Хоча й сама страждала від них. «Її зумовлена хворобою ненависть до мене переходила всякі межі, – писала Анна. – І в розпуці я бачила, що мені дома життя немає і єдиний рятунок – вирватися з цього страшного життя». Така нагода невдовзі трапилась – у 1914 році тітка Олександра запросила небогу в гості. Анна без вагань погодилась.

До Києва її мав супроводжувати батько, та його відрадили. Тож Анна поїхала сама, але батько провів її до кордону. Там вони, як виявилося, бачилися востаннє. І те прощання було назавжди. «Ще пару слів короткої розмови, ще пару слів прощання, поцілунок і усміх його доброго, змученого лиця. Це був останній поцілунок, останній погляд, останній усміх…» – згадувала вона.

Спершу Анна мешкала у тітки біля Білої Церкви, а з початком Першої світової перебралася до Києва, де працювала сестрою милосердя в місцевому госпіталі. Й багато листувалася з батьком. Ці листи сповнені болем розлуки, тугою за втраченим родинним гніздом як для Анни, так і для немічного Франка, що почувався сиротою при живій рідні: старші сини були на фронті, а дружина – в лікарні для душевно хворих.

Але Анна не повернулася, просто не могла себе змусити: «Тату, чи ж ти думаєш, що я сего не виділа, будучи єще вдома, чи ж я не думала про се кождий день! І се лежить мені тяжким докором на ціле моє життя. Не знаю чому так сталося? Може бути, що тая отрута, котру мама вливала літами в наше родинне життя, забила в мене всякі чувства… Мені здається, що я маю зруйноване ціле життя, назавсіди. Може бути, що хлопці не так відчули і не так потерпіли з сего. Але для дівчини чи ж таке життя не було убійче: позбавлена тепла родинного огнища, пущена на власну волю так, як хлопець, позіставлена без опіки».

Почуття вини за несповнений дочірній обов’язок супроводжувало Анну впродовж усього життя. Не зуміла вернутися. Чи не схотіла? «Так, тато кликав мене додому, навіть і мама приїздила, але моє серце було вражене смертельно, а страх повторення минулого відняв у мене відвагу повертатися домів. Це була моя вина», – відверто зізнавалася вона пізніше. Та чи варто це осуду? Вона була молода й хотіла жити. Врешті-решт, ніяк не могла самотужки вирішити проблеми хворих батьків…

Так вийшло, що не була Анна й на похороні батька: «Це був 1916 рік. Я якраз була в шпиталі, як мені принесли телеграму зі Львова. Кругом пів світу три місяці йшла до Києва та телеграма, що принесла трагічну вістку про смерть батька. Невпинний біль стискав моє серце, я ридала днями й ночами. Я не могла собі простити, що не виконала мого обов’язку доньки й не поїхала до батька. Цей жаль залишився в моєму серці на все життя». Вона відвідала могилу Івана Франка на Личаківському цвинтарі аж за рік, у 1917-му, після чого знову повернулась до Києва.

ЗАМІЖЖЯ Й ПОДВИЖНИЦТВО

У столиці Анна долучилася до допомоги українським арештантам, а невдовзі була запрошена Володимиром Винниченком на роботу в одне з міністерств. Вона обрала міністерство внутрішніх справ. Входила до складу ревізійних органів Українського центрального Галицько-Буковинського комітету допомоги жертвам війни при УЦР, провадила курси української мови для вояків та неграмотних громадян. Також відвідувала вечірні лекції у Київському університеті, брала активну участь у громадському житті – доньку Франка часто бачили на маніфестаціях, мітингах на підтримку соборності та незалежності України.

У січні 1919 року Анна виїхала до Берліна з місією Червоного Хреста, щоб допомагати українським полоненим. У санітарному поїзді вона познайомилась з Петром Ключком, лікарем-фтизіатром, і невдовзі вони побралися. Якийсь час подружжя мешкало у Німеччині, де Петро працював лікарем. А коли стало ясно, що національні визвольні змагання зазнали поразки, й дипломатична місія розформовувалася, повернулася в Україну, точніше, в Закарпаття, що входило тоді до складу Чехословаччини. Там Анна з Петром прожили майже 20 років, до 1939-го. Один за одним у них народилися два сини – у 1920-му Тарас, у 1922-му Мирон. Жили вони щасливо. Це була гарна подружня пара, гарна родина. Анна часто їздила до Львова провідувати матір, була й на відкритті пам’ятника на могилі батька у 1933-му.

Їхнє життя у Закарпатті можна назвати подвижницьким. Анна у своїх спогадах «Одіссея мого життя» описує, з якими труднощами вони стикнулися, як тільки приїхали туди. У селі Довге, де вони жили, населення було «темне»: люди більше довіряли знахарям, аніж лікарям, не щепили дітей, і вони часто хворіли й помирали від інфекцій. Петро, чоловік Анни, був безвідмовним: у своєму окрузі, куди входило пʼять сіл, він працював і вдень, і вночі. А перших півроку навіть безкоштовно, бо були якісь проблеми з документами, через які зарплатня йому не йшла. І це була не так праця, як місія, яка полягала в тому, щоб не тільки лікувати цих людей, а й займатися потужною просвітницькою роботою: проводити лекції, пояснювати потребу гігієни, щеплення, довіри до лікаря тощо.

Коли у 1938-1939 роках формувалася Закарпатська Україна під проводом Волошина, Петрові пропонували очолити одне із міністерств, але він відмовився. А далі були події 1939 року, коли за одну ніч їх заарештували: і Анну, й Петра. Пізніше Анну відпустили, а Петра відправили у концтабір Нерадьгаза. Що їм закидали? Найперше їхнє просвітництво. Мінялася влада, і ця робота, яку вони провадили з населенням, в тому числі культурна, національна (ідеї національного визволення, об’єднання України), була вже злочином.

У тогочасному Закарпатті взагалі була непроста ментальна ситуація. Окрім чехів, там жили мадяри і, власне, самі закарпатці, які вважали себе русинами. І саме для них важливу місію мало українське просвітництво. Для них було відкриттям, що та мова, якою вони говорять, так само є і в центральній Україні, це одна й та ж мова – українська. І що все це – Україна. Це було фактично прозріння нації. І велику роль у цьому відіграло й учительство, й лікарство.

Є такий вислів: коли програють вчителі, починають працювати танки. Історія Закарпаття того періоду якраз є свідченням того, наскільки багато можна зробити культурною роботою. За яку, власне, подружжя Ключків й заарештували (хоча там ще був і наклеп, як згадує Анна).

ЖИТТЯ ЗА ОКЕАНОМ

Отже, Петро опинився у концтаборі, Анна ж змушена була виїхати до Відня. Пізніше туди прибув потяг з полоненими, серед яких був і Петро. На певний час подружжя осіло у Відні, потім перебралося до Зальцбурга. Спокою все одно не було – у 1945 році Петра арештувала вже радянська влада нібито за співпрацю з нацистами, й він знов-таки опинився у концтаборі. Анна застосувала усі важелі, які могла, навіть Сталіну написала, щоб її чоловіка звільнили. Й лише на хвилі святкування ювілею Івана Франка у 1946-му її клопотання вдовольнили – Петра Ключка відпустили. Та після тортур, з підірваним здоров’ям прожив він вже недовго… У 1948 році Петро помер, й Анна з синами емігрувала до Канади. Україна залишилася далеко-далеко за океаном та назавжди у їхніх спогадах.

Сини, вже дорослі, одружилися й зажили своїм життям. Анна ж продовжувала працювати в шпиталях, також брала активну участь в суспільно-культурному житті української емігрантської спільноти: виступала на конференціях, публікувалась у діаспорних виданнях. Для совєтів вона була затятою націоналісткою. Відтак на столітній ювілей Івана Франка у 1956 році в Україну спецслужби її не пустили.

Ця книга мемуарів написана легким і жвавим стилем й водночас глибоко пронизана ностальгією за рідним домом, родиною, Україною. В чомусь Анна, можливо, надто емоційна та субʼєктивна, але гранично відверта й щира. Адже вона могла писати так, як відчувала, вільно, незаанґажовано, без цензури. «Я старалася задокументувати факти з життя мого батька й цілої родини без фальшу й прикрашування, без замовчувань або переіначувань, що нераз приходилося мені робити з великим болем у серці», – зізнавалася вона.

У її спогадах Іван Франко постає як «живий чоловік»: ніжний і суворий, радісний і сумний, безжурний і заклопотаний, здоровий і хворий, у час праці й відпочинку, у дні звершень і сумнівів, на вістрі перемог й на дні поразок. Його постать обʼємна: тут він не лише письменник, науковець чи громадський діяч, а й люблячий батько й чоловік, завзятий рибалка і збирач грибів, мандрівник і природолюб. І це надзвичайно цінно.

Та Анна була не лише мемуаристкою – вона писала й нариси та есе про Україну, а також автобіографічні оповідання, сповнені глибокого ліризму: «Цвіт яблуні», «Фантазія», «Різдвяний подарунок», «Кришталева королівна» та інші. Вона успадкувала від батька талант оповідача, її твори вражали щирістю й відвертістю – вона усе пропускала через власну душу. Ще автобіографічні оповіді Анни цікаві з психологічного боку, адже написані безпосереднім учасником родинної історії – дитиною, що зростала у цій сімʼї, дуже любила її, хоча й часто почувалася у ній самотньою. Всі дитячі травми Анни тут, як на долоні. Й водночас наскрізним образом її творчості є образ родини. Попри все, Анна як жінка (в усіх своїх соціальних ролях – дівчинки, дівчини, доньки, дружини, матері) ніколи не мислила себе поза сім’єю.

ТУГА ЗА УКРАЇНОЮ

В Канаді Анна мешкала до кінця свого життя. Й водночас мала велику ностальгію за Україною. Вона переймалася тим, щоб і там її плекати, відновлювати. Після того, як до 100-річного ювілею Івана Франка Анна випустила книгу спогадів «Іван Франко і його родина», яка викликала великий резонанс, бо Франко був там живий, справжній (в той час, як у совєти з нього робили еталонного Каменяра), вона стала популярною. Її почали запрошувати громадські й жіночі організації – вона виступала, ділилася спогадами про батька. Зрештою, вона вже була в тому віці, що могла повністю цьому віддаватися. І це було її основною місією – підтримувати українців і все українське.

Анна тужила за Україною. Додому летіло її серце, рвалися її думки. Вона дуже хотіла туди поїхати, але змогла це зробити тільки двічі – до того їй кілька разів скасовували візу, бувало, й у переддень вильоту.

Вона змогла здійснити свою давню мрію навесні 1967-го – «побачити рідних і вдихнути повітря рідної батьківщини». Й була така щаслива! Тоді Анна побувала у Києві, Каневі, Херсоні, Харкові, Ужгороді, Полтаві, Чернігові, Одесі, Львові, Івано-Франківську і ще багатьох місцях. Мала змогу поспілкуватися з родиною і друзями, зустрітися з громадськістю. «Давнє минуле являлось мені в проміннях радості. Що таке рідна земля, що таке вишневий садок коло хати, може зрозуміти той, хто їх довго не бачив…» – так писала вона про ту мандрівку.

З трепетом ступила Анна й на поріг рідної хати, що була вже музеєм. Допомогла його працівникам відтворити будинок Івана Франка так, як він був за життя батька, передала цінні реліквії. 96-річна працівниця музею Віра Бонь, яка бачила її тоді, згадує: «Кожен прихід дочки Франка до музею – це довга розмова, пригадування, розпитування. Ми переходили з кімнати до кімнати, зупинялися біля кожного куточка, звіряли її пояснення з відомими вже спогадами Тараса і Петра Франків та інших. Розповідь писали на магнітофонну стрічку». Вже й повернувшись до Канади, Анна слала в музей листи, у яких оповідала забуте й уточнювала неясне.

У листопаді 1971 року Анна відвідала Україну вдруге. Приїхала попрощатися з хворим братом Тарасом, провела його в останню путь. Привезла для музею ще кілька цінних експонатів. Віддала найдорожче. Повернула до рідного дому артефакти, що нагадували їй про маму й тата, намагаючись хоч у такий спосіб спокутувати почуття провини перед ними. Собі ж залишила тільки спомини…

Як могла, вона підтримувала наших дисидентів, надсилала посилки Івану Світличному і його дружині Надії, родині свого брата Петра. Не маючи великих фінансових можливостей, хоч у такий спосіб все одно допомагала.

В Канаді Анна мешкала в будинку, поділеному на дві частини, поруч з сином Мироном та його родиною (онука Галя, до речі, й досі там живе). А доживала віку в Пансіоні для літніх громадян в Торонто. За іронією долі, він був названий іменем Івана Франка. Свого часу Анна була однією з співорганізаторок пансіону, ним також опікувалася її  невістка Надя Ключко. І цей пансіон був (і є) дійсно крутим: люди літнього віку мають фаховий догляд і можливість цікаво проводити дозвілля – є і народні промисли, і вишивка, і що завгодно. Тож Анна доживала там не тому, що її покинули. Традиція віддавати літніх людей у такі заклади є в багатьох країнах – вважається, їм там краще.

«Не маю нічого веселого, а навчилась сидіти перед вікном, дивитись на дерева і думати сумно», – писала вона у листах. Думки знову линули в Україну. Згадувала рядки з власних мемуарів: «Наш народ шукає втраченого раю по цілому світі, а рай – тільки в батьківщині. І, втративши його, ми далі мандруємо й далі шукаємо».

Анна не знайшла раю на чужині, залишила його в рідній Україні. Яку зберегла в своєму серці до останнього подиху. Померла вона 24 квітня 1988 року.

Анна мріяла (принаймні, писала про це у листі до Марії Кіх, тодішньої директорки музею Франка), щоб після смерті її прах було поховано поруч із могилою матері в Україні. Але ця її мрія так і не здійснилася…

Проте її постать сьогодні повертається до нас. Через тексти Анни, щедро розпорошені у діаспорній періодиці, маємо змогу пізнавати не лише історію сімейного життя Івана Франка, а й життєві сценарії інших українців і українок у вирі кривавого ХХ століття.