Валерія Суботіна: інтерв’ю для ВВС Україна про «Азовсталь», коханого і полон

Валерія Суботіна добре відома українцям. Вона – з Маріуполя, викладала в Маріупольському університеті, у полк “Азов” прийшла у 2015 році як доброволиця. У 2021 році написала поетичну збірку “Квіти і зброя” про війну на Донбасі і багато виступала зі своїми поезіями. Попри все почувалася щасливою – за кілька років до війни зустріла своє кохання – прикордонника Андрія Суботіна. Вони побралися на «Азовсталі». Світлини з їх одруження з обручками з фольги облетіли весь світ і розчулили всю Україну.

На “Азовсталі” вона стала нареченою, дружиною і вдовою: Андрій Суботін загинув під час оборони Маріуполя. А потім був полон, страшні тортури і знущання у в’язницях росії.

Як їй вдалося все це пережити і вижити, Валерія Суботіна розповіла Діані Куришко з ВВС Україна у великому інтерв’ю. Повну версію розповіді можна прочитати за посиланням.

ПРО ОБЛОГУ І «АЗОВСТАЛЬ»

Андрій за кілька днів до повномасштабного вторгнення просив Валерію виїхати з міста. Вона відмовилась – розуміла, що б не сталося, має бути в Маріуполі, захищати своє місто.

Під обстрілами у березні і квітні 2022 Валерія їздила містом і фіксувала все, що відбувалося навколо. Коли у березні 2022 російські війська повністю оточили місто, цивільні і військові спустилися у підземелля заводу “Азовсталь”. Андрій і Валерія також, вони опинилися разом на одному заводі, але в різних його частинах.

Всього на заводі було 36 підземних сховищ, які одночасно могли прийняти понад 10 тисяч людей. Якісь сховища були на мінус 2-му поверсі, якісь – на мінус 4-му. Подекуди товщина землі між поверхнею та стелею тунелів становила 8 м. Проте, навіть таку товщину пробивали російські бомби.

У цих підземеллях пресслужба “Азову” облаштувала робочі зони, де працювали з ноутбуками, передаючи у світ інформацію про те, що відбулося у Маріуполі.

ПРО ПОРАНЕННЯ І ВЗАЄМОДОПОМОГУ

15 квітня під час чергового обстрілу заводу Валерію у сховищі поранило. Того дня на “Азовсталь” скинули авіабомбу, яка зруйнувала один з підземних бункерів. Загинуло багато людей. Валерію знайшли серед гори мертвих тіл. У неї була контузія і черепно-мозкова травма.

“З одного боку, це було таке диво, з іншого – важкий момент. Тому що коли помирають близькі тобі люди, а ти виживаєш – це дуже страшно”.

Валерію розмістили в імпровізованому госпіталі підземелля. Один з військових, прикордонник Олександр, який кілька днів перед тим втратив руку, годував її супом.

“У нього не було однієї руки, але він іншою рукою годував мене з ложки, щоб я якось вибралась з цього стану. Давав мені ті залишки їжі, які у нас ще були. Але навіть пораненим там не було що їсти”.

ПРО КОХАНОГО

“Після мого поранення у квітні Андрій дуже сильно спішив одружитися. Він обіцяв мені, що ми обов’язково зробимо справжнє весілля після повернення. Але дуже хотів розписатися офіційно саме на “Азовсталі”. Ми так і зробили”.

Вони одружилися просто у підземеллі 5 травня. 7 травня Андрій загинув.

“Часто кажуть, що люди щось відчувають, коли гине кохана людина. А я 7 травня нічого не відчула. У мене навпаки був гарний настрій, тому що я була одружена, я – кохана”.

“За нормальних обставин людина випускає з себе горе криком, сльозами, істерикою. А мені треба було стриматися. Поруч були хлопці і мені потрібно було триматися заради них. І в якийсь момент було відчуття, що страх зник. Тому що мені вже було все одно. Це навіть не можна назвати сумом. Якось просто розумієш, що тебе на тому світі, якщо він, звичайно, існує, чекає набагато більше людей, ніж тут”.

ПРО ВИХІД З «АЗОВСТАЛІ»

“16 травня до нас вийшов наш командир Редіс (командир “Азова” Денис Прокопенко. – Ред.) і сказав, що за наказом президента ми маємо евакуюватися з “Азовсталі”. Це було подано не як полон, а як евакуацію. Але командир розповів, що ми йдемо до ворога, але на певних умовах. Ми не здаємося, тому що нам страшно. Ми не здаємося, тому що ми так хочемо. Ми здаємося, тому що так наказує президент, тому що ми маємо врятувати наших поранених”.

“Нам сказали, що вже через пару тижнів вони відпустять наших поранених, відпустять жінок і відпустять некомбатантів. Що наш полон триватиме 3-4 місяці і буде без принижень, без побоїв. Тому що ми заслужили на цю повагу. Але що відчувала я? Мені цього дуже не хотілося. Тому що я розуміла, що ці люди вбили мого чоловіка, вбили моїх побратимів. Я їм абсолютно не довіряла”.

“Коли я виходила, мені було не страшно, бо хлопці були поруч. Я була ніби під охороною. Мені було спокійно. Багатьох відразу почали бити. Мене не чіпали. До мене у росіян одразу була окрема увага. Спитали, хто є офіцером? Я була єдиною жінкою-офіцером полку “Азов”, єдина з такою великою кількістю татуювань. Моє прізвище записали”.

ПРО ПОЛОН І ТОРТУРИ

Після обшуків і допитів Валерію та її побратимів відправили до колишньої виправної колонії в Оленівці на окупованій Донеччині. Потім перевели до тюрми у російському Таганрозі. Її полон тривав 327 днів.

“Душили, били, доводили до самогубства. Виводили з камери пізно ввечері та роздягали, викручували руки через мої патріотичні татуювання”.

“У мене було відчуття, що мені вже все одно. І від цього відчуття, коли тобі не страшно, напевно, стає легше. І ти витримуєш. Тому, що ти ні на що не сподіваєшся. Бо всі твої мрії померли з твоїм чоловіком. І тобі дійсно вже не болить, що ти не виживеш. Напевно, тому росіянам на допитах було зі мною важко. Тому що вони не знали, чим мене залякати”.

“У нас не було паперу, ручок, олівців, особливо у Таганрозі. Але я намагалась запам’ятати все. Це було дуже важливо з огляду на те, що там ми не мали голосу, нас не було чули, бо ми були відрізані від світу. Для мене було важливо запам’ятати все, щоб стати голосом полонених”.

ПРО БОРОТЬБУ
ЗА ЗВІЛЬНЕННЯ ПОЛОНЕНИХ

До України Валерія повернулася після обміну лише у квітні 2023 року.

ВВС Україна нагадує, що станом на квітень 2024 року, у російському полоні все ще перебувають тисячі українських військових та цивільних. Серед них – близько 700 бійців “Азову”. Росіяни дуже рідко віддають азовців на обмін. У вересні 2022 року відбувся єдиний великий обмін, коли звільнили відразу 108 азовців.

Валерія досі оговтується від полону. Її мучить головний біль.

“Іноді мені дуже погано і хочеться закритися вдома, нікуди не йти. Але я думаю про своїх хлопців, які досі там, і намагаються робити, що можу. А крім інформації, на жаль, я більше нічого не можу робити”.

Валерія продовжує боротися за звільнення захисників “Азовсталі”: неодноразово виступала у Женеві на засіданнях Ради ООН з прав людини, де розповідала про пережиті тортури, організовує акції за звільнення “азовців”.

Зараз Валерія працює в YOUkraine hub. Це хаб для колишніх військовополонених, створений людьми, які були у полоні.

У березні 2024 року вийшла нова книга Валерії Суботіної “Полон”. Вона описала росіян – конвоїрів, тюремників, силовиків із “ФСБ”, які знущалися з полонених. Розповіла про тортури, побиття, домагання.

Закликаємо кожну нашу читачку підтримати цю неймовірно сильну жінку – придбавши її книгу “Полон”. Зробити це можна онлайн у різних книгарнях та видавництвах. Ми вже придбали.