і н т е р в ’ ю

---

АНАСТАСІЯ
СЕГЕДА

режисерка вистави “Брикси” про стереотипи щодо жінок: «Мені цікаво підіймати теми, які є важливими і не дуже проговореними в суспільстві»

розмовляла Віта Пасічник

Анастасія Сегеда добре відома шанувальникам театру і столичним глядачам. Вона закінчила акторський факультет у 2016-му, а за рік вже брала участь у театральних резиденціях ГогольFest, Taking the stage. У її творчому портфоліо – десятки читок, перформансів, вистав, серед яких «класика» «Матінка Кураж», сучасні постановки – і «Девочки-девочки» у PostPlayТеатр, і мюзикл «Корабель. Міст. Тіло».

Акторська робота залишається її улюбленою – «аби ж тік запрошували», жартує Анастасія, водночас вона зайнялася режисурою – «є потреба створювати свої висловлювання». На початку 2023 року поставила виставу «Військовий концерт», де разом з Ігорем Колтовським, партнером по сцені, працює і як акторка. Цією виставою, до речі, у Києві відкрився Театр Драматургів, незалежний театр.

У ньому Анастасія Сегеда представила свою другу режисерську роботу – виставу «Брикси», яка стрімко набуває розголосу і отримує схвальні відгуки від кожного, хто її вже переглянув. Знаю, що перший відеоанонс вистави у соцмережах переглянули понад 106 000 разів!

Власне, “Брикси” й підштовхнули нарешті познайомитися з Анастасією. Адже вона чи не перша серед українських драматургів нашого часу підняла дуже болючу тему – стереотипи про жінок та проблему видимості жінок старшого віку. І підійняла цікаво – у формі «розмов» з п’ятьма з героїнями.

Їм «за 50», їх історії – це історії реальних жінок, дуже різних і водночас дуже схожих на кожну з нас. Глядач сміється і плаче, розчулюється, обурюється, проживає з ними всі зашкарублі архаїзми і упередження.

Чесно кажучи, мене навіть здивувало, що (далі звучить теж стереотипно, розумію) успішна, реалізована, впевнена, дотепна молода жінка, якою я побачила Анастасію, торкнулася не дуже популярної серед молодих мисткинь проблеми.

Анастасіє, у мене перше питання: чому? Чому молода жінка взялася за виставу про жінок 50+? Що підштовхнуло?

По-перше, дякую за «молода», так розцінюють мій вік тільки ви і мій кардіолог 😊

По-друге, мені цікаво підіймати теми, які є важливими і не дуже проговореними в суспільстві. І ми ж торкаємось не тільки теми видимості жінок старшого віку, а й стереотипів про жінок.

А стосовно віку – мені 31 рік, я жінка, я мислю, ставлю питання, шукаю відповіді, знаходжусь в контексті, маю досвід і комунікації, цього достатньо щоб говорити.

За 31 рік які зі стереотипів ви відчули на собі особисто?

Під час навчання чула, що жінка – емоційне створіння і не може бути хорошою режисеркою і акторкою хорошою бути не може, тому що для неї головне – материнство, і вона в будь-який момент зрадить професію.

Чому, по-вашому, ми досі не можемо позбутися цих архаїзмів?

Не так швидко відбуваються глобальні зміни. Як казав мій майстер курсу: «Вже краще, але поки «2».

«Брикси» – що це означає? Заінтригувало це невідоме слово…

Страшно тішусь назві, її запропонувала акторка вистави Оксана Лукашук. «Брикси» – це українське свято, яке мало цікаві традиції, обов’язково почитайте про це. Так вистава нестиме ще й просвітницьку функцію.

Повернусь до вистави: в її основі – історії реальних жінок. Як ви їх знайшли, як обирали?

Спочатку з’явилась тема, яку захотілось підняти. Оскільки необхідного художнього матеріалу для неї я не знайшла, вирішила робити документальну виставу. А далі вже за «правилами»: мені були потрібні п’ять історій, історії мали бути різні – різні досвіди, характери, погляди, щоб висвітлити питання з різних боків. Збирала героїнь зі свого оточення і оточення своїх друзів. Єдиний контакт, з яким я не мала зв’язків, була військова Світлана Івченко, про неї дізнались з медіаресурсів. Звернулись, і вона теж не відмовила в інтерв’ю.

Сама вистава – це по суті монологи. «Багато тексту», як ви сказали перед початком. Як ви працювали з текстами? Адже це відтворення явно дуже емоційних історій. Ви розмовляли наживо з кожною героїнею?

Відбувався процес так: я та акторка зустрічались з героїнею – робили з нею інтерв’ю, спілкувались, розпитували, записували все на диктофон. Потім акторка розшифровувала цю розмову (записувала текстом), а я вже з двогодинної історії робила 10-15 хвилинний монолог. І так п’ять разів.

Ну і, звісно, сиділа у фантастичних пабліках, коментарях під постами, на ресурсах, де збирала смішні/жахливі стереотипи про жінок. Це було дуже “інтєрєсно”..

Одна з історій вистави, як з’ясувалося після її завершення, – вашої мами. Ви дуже щемливо з нею комунікували і до, і після вистави. Як це взагалі – працювати як драматургиня, режисерка з історією рідної людини, переосмислювати, дивитися на маму очима не доньки, а жінки, режисерки? Мама вносила правки?

Маму я дуже люблю. І вона мене дуже любить. Це та любов, в якій я можу бути впевнена. Її і татова. Мені взагалі шалено пощастило з батьками, у нас теплі, близькі стосунки. Часто жартую, що через те, що в житті мені дуже пощастило з батьками, з іншим, певно за законом всесвіту, щастить не дуже.

З історією мами жодних виключень: працювала, як з іншими, ніяких правок ніхто не вносив, роботу і особисте я завжди розділяю. Про все те, що говорила мама під час інтерв’ю, я знала, ми багато чим ділимось і спілкуємось, тому я й хотіла, щоб її історія прозвучала – не тому, що вона мамина, а тому, що вона багатьом відгукнеться. Ну ладно, сльозу я таки пустила, коли вона була в залі і звучала її історія – шо уж там, дала слабину 🙂

У виставі залучені і професійні акторки, і аматорки. Як і чому з’явився такий задум? З ким легше працювати?

Зародження вистави – це окрема історія на окрему статтю і пляшку вина. Щодо акторок-аматорок – це як баклажан: лежить собі сирий – шось інтєрєсне і дуже непонятне, але якщо його правильно приготувати – не одірвешся.

Загалом я не люблю аматорські колективи. Тому що зазвичай це не якісні роботи, без усвідомлення цього, з претензією на велич. Але на жаль, це часто стосується і професійних акторів. Тому важливо, як саме ти працюєш, з ким саме і для чого.

Похвалю себе – бо хтось же має почати 🙂 – я дуже хороша викладачка і вмію працювати з акторами. Тепер похвалю акторок: усі вони дуже талановиті – і професійні, і аматорки, головне, з бажанням працювати. І якщо вам не сказати, хто у виставі професійна акторка за освітою, а хто ні, ви й не відрізните, вони всі фантастичні, і це не лестощі, це жорстока правда. Головне – в нас чудова команда, нам хочеться збиратись, бути разом, нам є про що бути разом.

Можна собі уявити, скільки всього передувало вживанню у ці непрості жіночі долі. Як відбувалися репетиції? Як розподілялися ролі?

Робота над виставою – це внутрішня кухня, яка насправді не така цікава, як може уявлятися. Довга, кропітка, рутинна. Хоч я переконана, що в роботі важливий результат, але тут цінним був і процес: сподіваюсь, кожна з акторок щось «взяла» від своєї героїні, чого їй не ставало, щось в собі для себе відкрила.

Які плани на цю виставу? Коли наступна? Чи плануєте гастролі, можливо, на сценах великих театрів?

Найближчий показ 22 лютого в Театрі Драматургів. Далі, звісно, будемо грати на постійній основі, єдине не знаю чи в приміщенні саме цього театру, тому що це незалежний проєкт, тож слідкуйте за анонсами на моїй сторінці.

Гастролі плануємо: вже з двома містами попередньо домовилась. І, звісно, щоб рухатись ширше і масштабніше, шукаємо варіанти співпраці, фінансування, майданчиків – ми відкриті для пропозицій.

Як вам драматургічний досвід у такій суто жіночій виставі? Чи хотіли б повторити? За що себе твердо похвалите в цій роботі, а над чим, на вашу думку, вам треба «попрацювати»?

Ну що це ви як в школі – похвалити, попрацювати. Якби у роботі було щось не так, я б її не випустила. Я відповідаю за те, що роблю. Якщо комусь не сподобається – це нормально, не в усіх хороший смак 🙂

Про яку виставу чи роль уже розмірковуєте на майбутнє? Щоб ми знали, на що знову йти 🙂

Наразі запрошую всіх також на виставу «Військовий концерт» в Театрі Драматургів, кому потрібно відчути, що він не один і не одна під час цієї війни, посміємось і поплачемо разом.

Також наразі з однією командою почали роботу над мюзиклом, але поки деталей сказати не можу. Звісно, є теми, які хочеться підняти, ідеї, які хочеться реалізувати, але зазвичай все впирається в фінансування. Тож якщо у вас є або ви знаєте, де дістати гроші, – я вже виїжджаю до вас 🙂

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: