Жінки й Голокост: місячні, вагітності, гігієна та нелюдські випробування

Ми вважаємо, що важкість страждань не має статі, нелюдське ставлення не має виправдань, і не важливо, хто його жертва – чоловік чи жінка. Дослідники однієї з найбільших катастроф людства – Голокосту – такої ж думки. Водночас вивчивши тисячі свідчень в’язнів концтаборів, задокументованих фактів про звірства нацистів, ізраїльські історики відзначають ряд особливостей, які додатково лягали на плечі саме жінок, і без того змордованих та принижених катами. Цим особливостям присвячене окреме інтерв’ю з докторкою історичних наук Наамою Шик, опубліковане на сайті Меморіального музею пам’яті жертв Голокосту «Яд Вашем».

На її думку, долю жінок у роки Голокосту важливо розглядати як окрему тему. Вважається, що ставлення до них було таким самим, як і до євреїв-чоловіків. Але, підкреслює історикиня, життя у гетто, шлях до газових камер жінки проходили та проживали інакше.

Те саме пекло, але різні жахи проходили й проходять зараз українки в російському полоні та на окупованих територіях. Підхід до жінок у нацистських катів і катів росії дуже схожий. Адже йдеться не просто про жінку певної національності, йдеться про генетичний код. Наама Шик пояснила особливості цього ставлення, умовно розділивши його три різні аспекти: нацистський світогляд, жіноча фізіологія та гендерне питання. Переказуємо основні фрагменти цього інтерв’ю, дуже актуального, на жаль, і для українок.

Нацистський світогляд. У ньому базово закладений сексизм. Згідно з ним, жінки вважалися менш працездатними, ніж чоловіки, тому більшість жінок та дітей у таборах убивали одразу ж після прибуття. Окрім того, жінки були матерями єврейських дітей – наступного покоління народу, який нацисти хотіли знищити. Нацистська ідеологія впливала на ставлення до жінок: шансів вижити у них було набагато менше.

Фізіологічний аспект стосується сексуального насильства. До страждань єврейських жінок під час Голокосту додавалося збезчещення. У період нацистської окупації Польщі жінки часто ставали жертвами ґвалтувань, жили у постійному страху. Після звільнення Червоною армією чимало жінок, які вижили, теж були зґвалтовані. Точних даних немає: жінки рідко свідчили про сексуальне насильство. Вони могли розповісти про родичок, подруг або знайомих, але не про себе.

Коли вивчалися прояви геноциду в Руанді, Уганді чи Балканах, теж встановлювалися зґвалтування тисяч, а іноді сотні тисяч жінок – це було «типовою» військовою практикою. Насильство над жінками було складовою війни. Лише у 2005 році ООН ухвалило закон, який визнав зґвалтування злочином проти людства.

Голокост відрізнявся у цьому аспекті. Расові Нюрнберзькі закони передбачали “расеншанде” (расову стигматизацію), згідно з якими німцеві було заборонено торкатися єврейської жінки. Ось чому в німецьких таборах зґвалтування саме єврейських жінок не було масовим явищем.

Однак у таборах існували інші способи сексуального приниження. Є безліч свідчень про так звану “сауну” (місце, де проходила дезінфекція, стрижка волосся тощо) у нацистському таборі. Жінок роздягали догола перед німцями, які знущалися з них, висміюючи їхні тіла, образливо торкалися.

Інша ситуація задокументована на східному фронті й під час операції «Барбаросса». Безпосередньо з німецьких офіційних джерел відомо, що і есесівці, і військовослужбовці Вермахту ґвалтували єврейських жінок. Збереглися листи офіцерів зі скаргами на солдатів, які не дотримувалися расових законів і вчиняли насильство над єврейками. Офіцери просили інструкції щодо того, як слід реагувати на такі факти і як покарати порушників закону про захист чистоти раси.

Свідчення євреїв, що вижили, теж доводять знущання нацистів. Цих свідчень небагато, тому що більшість зґвалтованих жінок одразу вбивали. Історія знає чимало інших видів наруги, як, наприклад, у Львові, коли есесівці зривали з єврейських жінок одяг та знущалися з них.

Ще одна істотна фізіологічна особливість ставлення саме до жінок у таборах смерті зумовлена вагітностями. Наприклад, у гетто Шауляя та Каунаса вагітність каралася смертю. Це порушувало дуже багато проблем, у тому числі й моральних.

У таборах смерті кожну вагітну єврейку одразу відправляли до газової камери. Жінка, вагітна на ранньому терміні, коли ще не помітний живіт, могла пройти селекцію. Але коли німці дізнавалися про вагітність пізніше, або під час вагітності, або відразу після народження дитини, її все одно відправляли в газову камеру.

Іноді вагітних єврейок використовували для «медичних експериментів». Найбільш відомий – з Рут Еліас, яку відправили з гетто Терезієнштадт до Аушвіца у розпорядження сумновідомого доктора Менгеле. Рут народила в Аушвіці здорову дівчинку. Менгеле затягнув груди Рут і поклав дитину поруч, щоб визначити, скільки часу знадобиться єврейській дитині, щоб померти з голоду.

Відомими є факти про єврейських лікарів та акушерок – в’язнів концтаборів. Вони ризикували життям, щоб врятувати вагітних жінок. Врятувати дитину було неможливо, вона гинула або від рук німецьких катів, або від нестерпних умов життя у таборі. Але була слабка можливість урятувати матерів, тому ці лікарі та акушерки таємно робили аборти. Якби німці дізналися, вони б убили і матір, і лікаря, і акушерку, а то й усіх в’язнів блоку. Тому аборти робилися серед ночі у жахливих антисанітарних умовах табору: без наркозу, без води чи інструментів – просто голими руками.

Крім вагітності жінок карали й за менструації. Дуже часто через голод і стреси менструації припинялися за кілька тижнів, і в тих нестерпних умовах це навіть було добре і часто рятувало життя. Адже в концтаборі не було жодних можливостей подбати про себе, гігієну, не було ні туалетного паперу, ні спідньої білизни, ні води, щоб помитися чи приховати місячні. За кровотечу єврейських жінок іноді просто вбивали. Є свідчення, як під час переклику есесівці забили до смерті жінку, в якої по ногах стікала кров.

Наступна особливість, розповідає Наама Шик в інтерв’ю для «Яд Вашем», – у тому, як жінки проживали, сприймали та запам’ятовували події свого життя, що розповідали про пережите.

Наприклад, чоловіки та жінки, відібрані для примусових робіт, мали проходити один і той самий процес селекції, реєстрації та дезінфекції: їм голили волосся з усього тіла, роздавали табірний одяг, в Аушвіці наколювали номер на передпліччя. Цей процес історики називають дегуманізацією. Спогади про цю табірну реєстрацію у жінок і чоловіків відрізнялися. Для чоловіків найважчим було відчуття того, як стирається їхня особистість, як їх перетворюють на табірний номер.

Для жінок найважчим у табірній реєстрації було відчуття втрати жіночності. Найгіршим вони називали бриття голови, і щоразу переживали невимовне приниження, біль, відчай, коли їм голили волосся. Жінки у свідченнях найчастіше згадували саме цей процес. Тільки-но волосся починало відростати, його знову зістригали, і для жінок це залишається одним із найважчих, жорстоких та принизливих переживань. Це важлива гендерна відмінність і спосіб морального насильства над жінками, каже Наама Шик. А ми згадуємо перших українських жінок, звільнених з полону – вони всі повернулися поголеними наголо, і теж одне з перших, що вони з болем згадували – це принизливе гоління.

Розрізняються також нав’язливі кошмарні сни, які мучили тих, хто пережив Голокост. У чоловіків, які пройшли через табори, повоєнні кошмари були пов’язані з їжею та голодом. Прімо Леві писав, що найчастіше йому снилося, як приносять їжу, але стіл раптово ламався, або його терміново кудись викликають – тобто він бачив їжу, але ніяк не міг її скуштувати. І ця травма, пов’язана з голодом, характерна саме для чоловіків, які пройшли концтабори.

Більшість нічних кошмарів жінок, які вижили в таборах, були пов’язані з гігієнічними умовами – точніше, з їх відсутністю. Жінок мучила відсутність умов, і у снах їх «змушували» користуватися брудним туалетом, без паперу, ні води.

У жінок процес був у багатьох чинниках іншим, складнішим, ніж у чоловіків. Скажімо, це стосувалося здоров’я. Регулярні менструації відновлювалися через 2-3 роки після звільнення і після війни. Більшість жінок мали великі проблеми з репродуктивною функцією, інтимним здоров’ям, їм було важко завагітніти як фізично, так і психологічно. Ця тема досі не досліджена, ділиться Наама Шик.

Материнство після війни, післявоєнне життя матерів, які втратили дітей у роки Голокосту, теж потребують вивчення. Єврейські дівчата і молоді жінки, які втратили у таборах усіх своїх близьких, не пройшли процес соціалізації, щоб засвоїти базові засади вихованням дитини, елементарні правила співіснування з нею. Але найгірше, що з табору вони вийшли із закарбованим глибоко у свідомість страхом втратити своїх дітей, з глибокою травмою від страждань, з яким на їхніх очах зіштовхувалися матері. І ця тема повернення жінок до життя актуальна й важлива навіть через 80 років, визнає Наама Шик.

Ми, сучасні українки, добре це розуміємо. Мріємо, коли кати й нелюди зникнуть з лиця землі. Передусім з сусідніх територій. І віримо, що наші україночки, які пережили жахи російського геноциду, відновляться і повернуться до життя і стануть як Едіт Єва Еґер, якою зараз захоплюються навіть Білл Гейтс та Опра Унфрі. Вона не лише пережила Голокост, а й стала відомою психологинею й письменницею, досі – у свої 90+ працює й допомагає жінкам впоратися з травмами. Читайте її історію: «Не применшуйте свій біль»: 8 порад знаменитої психологині, яка пройшла Аушвіц.