Про турніки нашого життя, дівчата. Корисний приклад для кожної, хто рветься і надривається. Пам’ятаєте, що робить на турніку ваш чоловік, син чи фітнес-тренерка, на яку ви давно підписані, але так і не почали тренуватися?  

Перш ніж відтиснутися на турніку перший раз, на ньому спочатку просто… висять. Хтось кілька секунд, хтось – кілька хвилин, хтось – кілька підходів. Не смикаючись, не піднімаючись, просто висять – щоб відчути свої руки, м’язи, свою силу, сконцентруватися, розрахувати рух.

Вони не стараються витиснути одразу максимум.
Не пришвидшуються.
Вони дають тілу звикнути.

Цей принцип дуже дієвий не лише у вправах, на турніку, а й у житті – у кожній новій точці.

Спочатку нам треба просто побути у новому стані.
Без ривків.
Без руху.
Зупинитися і відчувати.

Буде незручно. Некомфортно.
Або ж, навпаки, захочеться зробити різкий ривок. Витиснути на максимум. Або ж кинути це діло і повернутися назад.

Але якщо ми все ж продовжимо «висіти», усвідомлюючи свій стан, свої можливості, свій план дій, це й народжує нашу витривалість і здатність зробити свій перший «витиск». Багато хто здається на цьому етапі.

Не тому що не можуть висіти. А тому що одразу хочуть результат – «підтягнутися» швидко, впевнено, ефектно.

Не розуміючи, що сила – не в ривку.
Сила – у витримці.
І що «зависнути» – це теж рух.
Внутрішній. Невидимий.