інтерв’ю

---

ВІКТОРІЯ
БОНДАРЕНКО

поетеса й композиторка
про силу духу, голосу
й таланту

розмовляла:
Вікторія Шапаренко

Поетеса, композиторка, співачка, мистецтвознавиця, викладачка музики, громадська діячка… Усе це вона – Вікторія Бондаренко. Неймовірно, як вона це встигає. Й до того ж невпинно продовжує творити – попри те, що має в своєму доробку вже понад тисячу віршів і понад двісті пісень. А також силу-силенну нагород з різних конкурсів і фестивалів. Вікторія Бондаренко – з тих жінок, в яких відчувається сила. Змалку вона знала, чим буде займатися, і впевнено йшла своїм шляхом. «Я народилася у Львові, у дружній творчій родині, – розповідає Вікторія. – Тато писав вірші, дядько теж, мама грала на фортепіано. Фортепіано було й удома, і воно мене просто притягувало. Коли наша велика родина на свята збиралася разом, нам, дітям, приділяли багато уваги: просили стати на табуретку, прочитати вірш або заспівати пісню. За це пригощали смаколиками 🙂 Отак ми росли. Звідти, напевно, все й пішло: любов до мистецтва, до віршів, до музики, до пісні».

Вікторіє, ви дуже творча людина. Напевно, ваші таланти проявилися доволі рано?

Так, писати вірші й пісні я почала з дитинства – як тільки оволоділа грамотою. Спершу я писала казки, згодом – вірші. Ходила і в музичну школу, по класу фортепіано. І раптом на мої вірші з’явилася музика. Свою першу пісню я написала у 13 років. Звісно, похвалилася своїм подружкам-однокласницям, і їм так сподобалося, що вони почали мене просити, щоб я заспівала ту пісню на концерті перед усією школою. Я дуже вагалася, казала: «Ні, не зможу». Але мене всі так вмовляли, що не могла відмовити.

А про що була та пісня?

Це була пісня про зорі, про що ще в 13 років можна було написати 🙂

Як ваші таланти розвивалися далі, хто цьому сприяв?

В школі був гурток, який вела вчителька української мови і літератури. Раз на тиждень ми збиралися, й вона нам розказувала секрети віршотворення, ми радилися, читали свої твори. Це надихало мене на творчість.

У студентські роки (я з відзнакою закінчила Львівський національний університет імені Івана Франка) теж було сприятливе для творчості середовище. Наша група дуже була популярна, і разом з викладачами, а саме вчителем історії Андрієм Пілінкевичем, керівником-куратором Ольгою Кушніренко і хормейстером-диригентом Орисею Білоус, ми ставили історично-музичні вистави про Львів: «Львівська кава», «Львівське кіно», «Львівські парки». Про все, що стосується історії Львова. Тоді я дуже багато написала про Львів, і ті мої пісні і вірші було взято в репертуар концертних програм. Загалом згадую студентські роки як найкращі в житті.

Пізніше я познайомилася з В’ячеславом Полянським, відомим композитором, джазменом. Він послухав мої пісні, вірші й сказав: «Це треба робити професійно, Вікторіє, ви маєте потенціал, давайте». І я взялася за це. У 2000 році вийшов мій перший аудіоальбом «Політ у мрію», куди увійшло 13 авторських пісень. Вокал я записувала на студії звукозапису львівського телебачення, у відомого звукорежисера Богдана Стефури (на жаль, нещодавно він помер). З того альбому все й почалося – виступи, концерти, гастролі. Перші такі були в Одесу – я виступала у будинках культури, санаторіях, пансіонатах, і мене дуже гарно приймали. Там я познайомилися з музикантами, співаками. А також з аранжувальником Сергієм Дмитрієвим, з яким і досі працюю. Я отримала запрошення попрацювати на одеській студії звукозапису, і більше половини пісень записала там. Зараз через війну я не можу поїхати в Одесу… Та, слава Богу, і Львів багатий на таланти, і тут я працюю з Маркіяном Дрібнюком на студії звукозапису.

Як народжуються ваші пісні? Можливо, є якась улюблена або дуже особлива?

Коли мене питають, як пишуться вірші, я відповідаю віршем: «Я чую музику в віршах. Ловлю її чудові звуки. І кожна нота, наче птах, послана небом в мої руки. Беру чорнило і перо, спішу ці звуки записати. Сідаю трепетно за фно нову мелодію заграти».

Мене надихає увесь світ довкола: події, люди. Я так емоційно це сприймаю, що беру зошит і пишу. Потім, буває, зразу і музика народжується. Але не завжди.

Бувають вірші, написані п’ять років тому (час від часу я їх перечитую – це дуже корисно, щоб порівнювати, яка була я раніше і яка стала тепер), і з них вже зараз народжується пісня. Буває, навпаки, спершу є мелодія, а потім на неї я пишу вірші. А буває й так, що разом виникають і слова, і вірші – пісня.

Ви поетка, композиторка, співачка, викладачка. Як поєднуєте в собі всі ці ролі? Що на першому місці?

Зараз я зосереджена на своїй творчій діяльності, маю тільки приватні уроки з дітьми як вчитель музики, адже маю педагогічну освіту. Найголовніше, що я не зупиняюся, йду далі, прагну досконалості. Багато читаю і слухаю музику, як класичну, так і нову – всі течії, які зараз є у світі. Це мені допомагає в моїй творчості.

Як сформувався ваш власний стиль і як би ви його назвали?

Ви не перша питаєте про це, але тут все складно: якщо послухати мої пісні, там можна знайти не один, не два, не три, а багато стилів. Я пишу, як мені підказує Бог і не замислююся, яким стилем буду писати.

Хоча, буває, пишу й на замовлення. Мене часто просять написати вірш, пісню або музику.

Тобто ви можете викликати музу, коли вам потрібно? Чи чекаєте якогось слушного моменту?

По-різному буває. Часом я читаю чийсь вірш і зразу розумію, напишу чи ні. Якщо вірш дійсно достукався до мого серця, воно само якось пливе: я його кілька разів перечитую, йду до інструмента, граю, співаю, і народжується пісня.

Як вплинула на вашу діяльність повномасштабна війна? Що змінилося? Адже творчі люди чутливі до таких змін…

Спочатку був шок, стрес… А потім я вибухнула, як вулкан, і почала писати – вірші, музику, пісні. Першу пісню я написала на другий день війни, вона називається «До бою». Ми записали її у Львові з Маркіяном Дрібнюком, а аранжування зробив Сергій Дмитрієв з Одеси. Ми зразу пустили її в ефір, і в Фейсбук, і в Ютуб. Отак з тої пісні все й почалося.

Звісно, кожен день сповнений переживань, але я не замикаюся у собі, пишу. Дійсно пишу багато, бо є багато болю. Дуже страшно, якою ціною ми завойовуємо нашу свободу. В грудні минулого року в бою загинув чоловік моєї племінниці, й добре, хоч тіло привезли, і ми змогли його тут поховати… Тож і нашої родини торкнувся цей біль, це горе.

Я трансформую це у творчість, і минулого року видала дев’яту поетичну збірку «Білий лебідь», де увесь другий розділ – пісні про війну. І далі пишеться, є багато думок, емоцій, тобто будуть ще книжки.

З вашими піснями ви берете активну участь у конкурсах і незмінно виграєте. Любите змагатися?

Так, люблю ще зі школи. Я вчилася на відмінно і завжди брала участь у всіх конкурсах і змаганнях – і спортивних, і музичних, і з предметів. Зі школи була в лідерах, перемагала, прагнула бути найкращою. Це мені притаманно дотепер.

У вас, мабуть, і вдома є якийсь куточок слави?

Так, маю кабінет, де стоїть гарний австрійський рояль, колись подарований мені коханим чоловіком. І там всі мої грамоти і кубки.

Якими перемогами чи нагородами ви особливо пишаєтесь?

Власне, усіма. А особливо тими, яких ще немає, новими, до яких я йду. Я ставлю собі за мету перемагати й пишаюся тими нагородами, які мене чекають.

Розкажіть ще про вашу поетичну діяльність.

Я є членкинею Спілки письменників України, Всеукраїнського об’єднання письменників Бойківщини і Української асоціації письменників. Моя перша збірка віршів «Світло любові» вийшла в 2007 році, і передмову написав Роман Качурівський. Загалом я маю в доробку дев’ять книжок, зараз працюю над десятою. І пишу не тільки для дорослих, а й для дітей – для них є три книжки: «Сонячні світанки», «Хто співає так крилато» і «Дідусь у ліс, а я за ним».

Я почала писати для дітей, коли сама стала мамою. І колискову першу написала, коли донечка народилася, потім, коли син народився, – другу. Спостерігаючи, як ростуть мої діти, відкрила в собі ще й таке покликання – писати для дітей. І так приємно, що колеги зі Спілки письменників України мене дуже хвалять за дитячі вірші – вважають, що в них я як риба у ставку 🙂

Читала, що ви також часто даєте доброчинні, благодійні концерти.

У Львові я добре відома, тож мене часто кличуть, запрошують, і я дуже рада тому. Я даю і сольні концерти, і беру участь у загальних. Так само проводжу поетично-музичні зустрічі, зустрічі у бібліотеках, музичних школах і просто школах. У мене в репертуарі є пісні для дітей різного віку, і для студентів, і для дорослих також. Таке широке поле і творчості, і прихильників, шанувальників. Серед яких є і наші військові, які мене теж люблять. Я часто виступаю в будинку офіцерів, раніше їздила й на полігон (зараз чоловік заборонив, з міркувань безпеки). Зазвичай усі кошти з таких концертів йдуть на підтримку ЗСУ. Або ж на підтримку тварин, які були покинуті і яких евакуюють. Хочу сказати, що цим також займається моя дочка разом з друзями – рятує тварин.

Розкажіть трохи про вашу родину: чоловіка, дітей. Чим вони займаються і як вас підтримують?

Сім’я – це найголовніше в житті. І я маю велику підтримку. Моя дружна родина допомагає мені і духовно, і матеріально, і психологічно. І я щиро вдячна за це.

Діти не пішли моїм шляхом, кожен вибрав своє. Хоча дочка й закінчила музичну школу, причому екстерном – сім років за п’ять. Чому так? Бо так хотіла скоріше закінчити 🙂  Спершу вона дуже хотіла вчитися, сама, без мого впливу, почала займатися музикою з вчителькою на фортепіано. У неї було велике бажання, вона мала успіхи. Навіть сольфеджіо вчила без проблем – всі плачуть від того сольфеджіо, а в неї виходило. І все було добре перші 3-4 роки, а потім вона якось розхолодилася, втратила інтерес. А ще пішла в «Пласт», активно брала участь у таборах, мандрівках. Тобто переключила увагу на інше, музику закинула, і вже вчителька мені казала: «Робіть щось із вашою дочкою, бо як так піде далі, то, мабуть, доведеться нам попрощатися». Боже, ми з чоловіком так переймалися: ну як то, 4 роки праці, і на відмінно ж вчилася. Тож ми їй сказали: «Знаєш, Таню, ми теж робимо те, що нам не подобається, але робимо, тому що від нас багато що залежить. Може, часом немає сил, але ми піднімаємося, збираємося і робимо». Така була доросла розмова. І ми їй сказали: «Ти закінчиш музичну школу, вважай, це як математика, предмет, який у школі ти зобов’язана знати». Вона послухала. І раптом у неї прокинулась таке друге дихання, що вона не лише закінчила музичну школу, а й через два класи перескочила, засвоїла програму швидше. Може, й через те, аби від неї відчепилися. В будь-якому разі стала вільна від музичної школи. Вона й зараз любить інструмент, час від часу підходить, щось грає. Але так, щоб, як я, писала пісні, того нема.

А син у нас спортсмен. Спочатку він ходив на карате, потім захоплювався боксом, грав у великий теніс, займався водним поло. Їхня команда була дуже сильна, вони брали перші місця у змаганнях, і не тільки на Львівщині, а й в усій Україні.

Також він бачив, як я співаю, пишу, й таке середовище спонукало його до музики. Коли йому було 12-13 років, він каже: «Мам, навчи мене грати». І я його навчила. Хай він не так, як я, грає, але для себе – прекрасно. До речі, він і одну мою п’єсу навчився грати, бо я ж пишу не лише пісні, а й серйозну музику: п’єси, сонати, етюди. Якось він поїхав з делегацією класу за обміном в Австрію, і там у віденській гімназії перед великою аудиторією заграв ту п’єсу – з тріумфом. Всі питали, хто автор, а він гордо казав: «Моя мама». Це було так приємно. Зараз син виріс, спорт і музика – то його хобі. А так він студент – професійно знайшов себе у інженерії і 3D-візуалізації. Це такий сучасний напрямок архітектури. І теж насправді творча діяльність.

Що ж чоловіка, він дуже скромний, не любить, щоб я про нього розказувала. Ми давно в шлюбі, познайомилися ще в школі, він на рік старше вчився.

Скільки взагалі у вас вже є віршів, пісень?

Віршів, напевно, тисяча або й більше. Багато, бо вже ж дев’ять книжок вийшло. Є ще такі вірші, які чекають свого часу, які треба перечитати, почистити. Щодо пісень: професійно зроблених відеокліпів, які можна подивитися в Ютубі, на сьогодні більше 70. А пісень без відеокліпів значно більше – десь 200 ще точно. Такий серйозний творчий доробок.

Що є вашим джерелом натхнення для творчості?

Надихає родина, люди, рідний Львів, все, чим він дихає. І земля, і природа наша. Дуже люблю Карпати і часто там буваю.

А чим любите займатися поза роботою? Яке маєте хобі?

Люблю готувати. Кулінарія – це моє, і це ще від моєї бабці: вона так готувала, що це були дійсно витвори мистецтва кулінарії. Вона і пекла, і консервацію робила. Я ж найбільше люблю готувати заварні тістечка і торт Наполеон. Це мої коронні страви.

Ще у нас є собака, і для нас це не просто собака – друг, член сім’ї, компаньйон, захисник, охоронець. Ми любимо великих собак. Так, перший наш собака був породи мастіно неаполітано, дівчинка Луна. Як вона померла, ми дуже плакали і зрозуміли, що без собак вже не жити. Потім у нас з’явився кане корсо Рокі, який прожив 9 років. Ми його теж дуже важко відпустили, боролися за його життя… Потім був кадибо Сімба, дивовижний пес, який дарував стільки любові! На жаль, він помер на прогулянці… Зараз у нас Скай – ми його так назвали, бо він, як ясна блакить, як небо. Йому рік і вісім місяців. Він дуже веселий і лагідний.

Ну й окрема тема – пташки. Ми з чоловіком розводимо екзотичних пташок – амадинів. Професійно цим займаємось, і вони дають потомство (взагалі вони занесені у Червону книгу як зникаючий вид). Подолали всі труднощі, бо спочатку їх було чимало: важливо, щоб пара змогла знести яйця, і щоб ті яйця були не пусті, а плодовиті. Ще проблема – щоб на тих яйцях сиділи. Гульди, наприклад, такі делікатні, не хотіли сидіти на своїх яйцях. Тоді ми брали на допомогу японців амадин, й вони висиджували яйця гульдів. Потім, коли вилуплювалися пташенятка, теж треба було слідкувати, щоб вони їх годували. Словом, мороки багато, але стільки радості від тих птахів!..

Ще спитаю про ваші жіночі секрети: як так гарно виглядати й бути в ресурсі?

Треба любити всіх. Адже всі ми люди, всі з одного тіста зроблені. Треба любити, тоді й до вас будуть тягнутися з любов’ю. Важливий момент: любити треба усіх, окрім ворогів. Я вважаю, що вони не люди.

Які маєте плани на майбутнє і про що мрієте?

Перемогти, і поскоріш. Така одна мрія і один план. А далі все буде. Думаю, Україну чекають дуже гарні часи, ми станемо процвітаючою країною Європи, будемо серед найкращих. Треба пам’ятати, що ми вже зробили неможливе – дали відсіч значно сильнішому ворогу, а в це ніхто в світі не вірив. Ми проявилися як єдина нація, єдиний народ – і феноменальні у цьому. Про це треба завжди пам’ятати, і особливо – в часи втоми й зневіри. Я вірю, що перемога скоро буде.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: