Наталія Гавриленко: херсонка, яка пережила полон, а зараз волонтерить в Ізюмі

До повномасштабної війни Наталія Гавриленко була підприємицею, економістка за фахом. 24 лютого 2022 року разом з чоловіком вступила до лав тероборони. Згодом облаштувала з волонтерами шпиталь, і в окупації налагодила співпрацю з партизанами. Але її захопили росіяни і на кілька місяців ув’язнили в ізоляторі тимчасового тримання. Після звільнення Херсону повернулася до волонтерства, хоча згодом і переїхала на Харківщину. Про полон та підтримку українських військових Наталія розповіла “Суспільне Харків“, ділимося цією важливою історією незламної українки.

Тероборона й допомога партизанам

У перший день повномасштабного вторгнення Наталія разом із чоловіком вступила до лав херсонської тероборони: «О 5-й ранку вийшли, всюди стріляють. Кажу чоловікові: війна. А він: беремо автомати, йдемо воювати. Так ми опинилися в теробороні. Ніхто не знав, що робити. Людям просто з вечора почали видавати зброю. Мене направили до штабу, а чоловіка – до зв’язку. Я прийшла до штабу, побачила дівчину, яка шукала  медикаменти. Так я й опинилися у медчастині».

Разом з волонтерами вони облаштували шпиталь у підвалі: «Це була ініціатива хлопця-хірурга, він знайшов підвальне приміщення. У ніч з 24 на 25 лютого було 13 поранених і один «двохсотий». Працювали дві медичні сестри, хірург і стоматолог, потім ще приїхав фельдшер. І от ми всі там допомагали».

Наступного дня по обіді прийшов командир і всіх розпустив. «Танки росіян йдуть з усіх боків, і тут людям кажуть: вас розпускають, – згадує Наталія. – Люди залишають речі, документи, і просто: тікайте. Евакуації немає, нічого немає. Ми з чоловіком повернулися на базу, забрали БК, зброю, все медичне. З того моменту жили в офісі. Потім обладнали госпіталь».

Зрада й полон

Та серед херсонських партизанів один виявився зрадником. Спершу він влаштувався допомагати у шпиталь, потім хотів доєднатися до партизанського руху: «Він сам подзвонив, прийшов. Дуже просився в партизанський загін, але щось казало, що ні. Тоді він з образою потрапив до іншої партизанської групи. Поки вони до нього придивлялися, він потрапив у полон і врешті-решт здав усіх – привів росіян до квартири командира групи, з якої він працював, і вони забрали його дружину, а потім приїхали до мене».

Наталія встигла відправити повідомлення напарнику перед затриманням, побачивши росіян у касках і поруч з ними зрадника. «Перший допит був надворі, навпроти посадили його, вони ж його давлять, – згадує Наталія. – Він сидить, каже: «Це тітка Наташа. Вона була у «Правому секторі», син був у «Правому секторі». Я сиджу, думаю: ну все, без коментарів. Сина вони не допитували, вони його тримали під автоматами, невістка була вдома і маленький онук».

Після обшуку Наталії наказали збиратися, з речей дозволили взяти тільки наволочку та зубну щітку. Жінку забрали в ізолятор тимчасового тримання: «Коли ми приїхали в ІТТ й відкрили камеру, там була сестра ще одного бійця, журналістка. Я зрозуміла, що всі свої. Була жінка, яку я не знала, їй було 65 років, і вона потім померла, бо їй не надали медичну допомогу. Так ми упʼятьох сиділи у тримісній камері. Дівчат випустили, а я сиділа й далі».

В Херсонському ІТТ катували чоловіків та жінок-поліцейських: «Знущалися з чоловіків більше. При нас ґвалтували чоловіків. Я розуміла, що син залишився, і він воював, і коли бачила, що роблять з хлопцями, це дуже важко було. Емоційний бік зовсім вимикався, і він досі не увімкнувся, на жаль. Коли розумієш, що є речі, на які можуть давити, якими можуть шантажувати, ти їх просто вимикаєш».

Звільнення з полону й деокупація Херсона

У полоні росіян Наталія пробула чотири місяці. Її випустили з тюрми напередодні звільнення Херсона українськими силами: «Випустили мене 1 листопада. 20 жовтня нас перевезли з Херсона до Голої Пристані, через Дніпро. Там ми пробули девʼять днів. Потім перевезли в Новотроїцьке, ближче до Криму. І відпустили з тією людиною, яка нас зрадила. Без документів, без телефону. Дорогою були два блок-пости, де ми години чотири простояли під автоматами, там вони перевіряли, чи правду ми говоримо, що нас випустили».

Першу ніч на свободі вона переночувала у підʼїзді якогось будинку. Потім чоловік перевіз її човном через Дніпро, і Наталія повернулася до рідного Херсона: «Це був останній день, коли дозволяли перевезення човнами. Я цьому чоловіку-зраднику сказала: ходімо з нами. Певний час він пробув у нас, а після офіційного звільнення Херсона працював у гуманітарному штабі – я його туди взяла, щоб він цілодобово був на очах. Приїхали хлопці, забрали. Зараз він відбуває покарання».

11 листопада 2022 року ЗСУ деокупували Херсон, та вже й раніше росіян там не було. «Син прийшов додому, каже: мам, наші зайшли. Ми пішли з дівчатами пройшли містом, дивимось – український прапор. Зустріли наших військових, тих, хто був у полоні. Й вирішили, що треба відновлювати у місті життя», – згадує той день Наталія.

Переїзд на Харківщину й волонтерство

Після повернення додому Наталія пройшла реабілітацію та знову почала волонтерити. Допомагала цивільним та військовим у Херсоні, а нині продовжує допомагати на Харківщині.

До деокупованого Ізюма жінка переїхала пів року тому, щоб бути ближче до чоловіка, який служить у ЗСУ. «У мене тут відчуття мирного життя, але це зіпсоване відчуття, воно не мирне», – говорить Наталія.

Разом з іншими волонтерами вона допомагає військовим у шпиталях та медикам, які працюють на стабілізаційних пунктах: «Хлопці воюють. Як їм можна не допомагати? Коли вони виходять або потрапляють до госпіталю, то дійсно не мають, у що переодягнутися і часто на стабілізаційних пунктах просять одяг». Також волонтери налагодили звʼязок з міжнародними організаціями та допомагають жителям прифронтових територій, зокрема, тим, хто постраждав під час обстрілів або під час пожежі, як у Студенку: надають теплі речі, ковдри, посуд, засоби гігієни, підгузки для дітей та маломобільних людей.

«Другий рік він з нами. Це пес, який приймає людей дуже добре. Він з нами всюди їздить, мандрує завжди. В лікарню ми з собачкою, на пошту – теж. Він сам поки не може, боїться. В машині більш-менш сидить сам, а в квартирі – ні. Колись ми хлопцям після АТО приводили собак, щоб адаптуватися, це як терапія. Зараз розумію, що це реально так. Мені з собаками простіше, це допомагає», – розповідає жінка.

Скільки вона ще буде на Харківщині й коли повернеться до Херсона, Наталія не знає, це залежатиме від родини та ситуації на фронті: «Родини мають бути все-таки поблизу. Хлопцям, які там, потрібна ця підтримка від родин».