У 55 років вона вирішила долучитися до війська, щоб захистити свою країну та дітей від окупації. Сьогодні Світлана “Недотрога” — старша хірургічна медикиня стабілізаційного відділення 71-ї окремої аеромобільної бригади. Її позивний з’явився через особливість характеру: жінка не кожному відкривається і не шукає зайвої уваги.

Раніше в родині не було військовослужбовців, але рішення стати на захист України було свідомим. Вона розуміла, що не може залишатися осторонь, коли йдеться про майбутнє країни та безпеку дітей. Тепер її щоденна робота пов’язана із складними рішеннями та необхідністю зберігати холодну голову навіть у найважчих обставинах. Та водночас вона залишається жінкою, яка сумує за рідними, цінує прості сімейні моменти й мріє про день, коли знову зможе жити без війни.

ПРО РІШЕННЯ СЛУЖИТИ ТА ВЛАСНУ СИЛУ

Ти вирішила піти туди, де страшно, де є ризик для життя і де відповідальність зовсім не така, як у цивільному житті. Пригадай момент, коли рішення долучитися до війська перестало бути просто думкою і стало конкретним кроком. Що тоді відбувалося всередині?

— Мабуть, це був момент, коли я зрозуміла, що більше не можу просто сидіти осторонь і спостерігати за тим, що відбувається в моїй країні. Було страшно, адже я усвідомлювала, що військова служба — це ризик для життя, велика відповідальність і випробування, до яких неможливо бути повністю готовою.

Усередині боролися різні почуття: страх перед невідомим, тривога за рідних, сумніви й водночас розуміння, що я маю зробити свій внесок у захист України. Я не можу сказати, що страху не було. Він був, але в якийсь момент я зрозуміла: сміливість — це не відсутність страху, а здатність діяти, навіть коли тобі страшно.

Тоді це перестало бути просто думкою. Я прийняла рішення й зробила конкретний крок назустріч новому життю — життю, у якому є дисципліна, побратими, відповідальність за інших і розуміння справжньої мети кожного дня.

Я не вважаю себе героїнею. Я просто жінка, яка зробила свій вибір і готова нести за нього відповідальність.

Чи є у твоїй родині військовослужбовці? Як рідні сприйняли твоє рішення долучитися до війська?

— Ні, у моїй родині немає військовослужбовців. Але піти захищати свою країну — це мій свідомий вибір. Я пішла, бо відчувала, що маю бути там, де можу бути корисною.

За час служби ти, напевно, відкрила в собі риси, про які раніше навіть не здогадувалася. Якою ти сама себе побачила у війську? Що тебе здивувало в собі?

— Під час служби я відчула в собі багато нового. Раніше навіть не уявляла, наскільки сильною можу бути, скільки труднощів здатна витримати й скільки разів можу зібрати себе докупи, навіть коли здається, що сил уже немає.

Військо навчило мене не здаватися, швидко приймати рішення і відповідати не лише за себе, а й за людей поруч.

Навіть у складних обставинах я можу залишатися чуйною людиною. Можна бути сильною, рішучою й водночас співчувати чужому болю, хвилюватися за рідних, радіти простим речам.

Військо змінило мене, зробило впевненішою у власних силах. Але найголовніше — навчило цінувати життя, підтримку побратимів та обійми рідних.

У цивільному житті ми часто уявляємо сміливих людей так, ніби вони не бояться. А як це працює насправді? Чого ти боялася найбільше, коли тільки прийшла до війська, і що допомагає діяти, коли страх нікуди не зникає?

— Коли я прийшла до війська, найбільше боялася невідомості. Не знала, що чекає попереду, чи вистачить мені сил витримати все, що доведеться пережити.

Мені допомагало усвідомлення відповідальності, довіра до людей. А ще — думка про рідних.

ПРО РОБОТУ, ДЕ ГОЛОВНЕ — ЛЮДСЬКЕ ЖИТТЯ

Ти старша хірургічна медикиня, а це означає не лише медичні знання, а й відповідальність за людей, рішення та готовність діяти в критичні моменти. Що в цій роботі найважче саме для тебе? Чи був момент, після якого ти зрозуміла, що вже не можеш дивитися на життя, здоров’я і людські стосунки так, як раніше?

— Найважливіше в моїй роботі — розуміти, що за кожним пораненим стоїть чиєсь життя, чиїсь діти, чоловік, батько, брат або кохана людина. Я просто думаю про те, що кожна людина має своє життя, свої мрії, які вона ще може здійснити, якщо я впораюся.

Я розумію, що від організованості моїх рішень та дій залежить, чи втратить людина найцінніше — життя. У критичні моменти немає часу на сумніви чи розгубленість. Ти повинна зібратися, рухатися спокійно, діяти правильно. А вже потім, коли напруга трохи відступає, приходить усвідомлення всього пережитого.

Приходить розуміння, що я можу і маю робити все, що від мене залежить: використовувати свої знання, досвід, сили. Але врятувати кожне життя, на жаль, неможливо. І з цим дуже непросто жити.

Війна змінює погляд на життя. Починаєш інакше цінувати звичайні речі: випити кави в тиші, просто прокинутися й знати, що всі, кого любиш, живі. Моя робота навчила мене цінувати життя не на словах, а по-справжньому.

Я не можу сказати, що до всього звикла. Навпаки, до людського болю неможливо звикнути швидко.

Що виявилося найскладнішим у війську поза бойовими завданнями? Побут, втома, психологічний тиск, необхідність постійно бути зібраною чи стосунки з людьми? І хто допоміг тобі пройти періоди, коли було особливо важко?

— Найскладніше у війську поза бойовими завданнями — це, мабуть, постійна втома, психологічне навантаження та необхідність завжди залишатися зібраною. Ти не можеш дозволити собі повністю розслабитися, адже від твоєї уважності, рішень і дій можуть залежати життя інших людей.

Не менш складними бувають стосунки між людьми. У війську всі різні, у кожного свій характер, свої переживання та межа витривалості.

Коли люди втомлені, іноді достатньо одного слова, щоб виникло непорозуміння. Тому важливо вміти слухати, підтримувати, знаходити спільну мову й водночас залишатися вимогливою, коли цього потребує служба.

І завжди жити в постійному очікуванні. Військо дуже швидко показує справжні характери. Тут починаєш цінувати того, хто не відвернеться у складний момент, хто підставить плече, хто просто запитає: «Як ти?». Іноді саме прості людські слова надають більше сил, ніж будь-які довгі мотиваційні промови.

У нашій бригаді мені дуже допомагає спілкування з командиром та начмедом. Це ті люди, які здатні розділити зі мною переживання та горять нашою спільною мрією перемогти у цій війні. Їхня підтримка дуже допомагає мені йти далі. Не накази, а саме прості слова та віра в мене.

ПРО МЕДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОБРАТИМІВ

Ти не лише виконуєш свою роботу, а й змогла домогтися якісного спорядження та медичних засобів для своєї бригади. Як тобі це вдалося? Чи доводилося наполягати, переконувати, шукати нестандартні рішення? Що ти зрозуміла про себе, коли побачила, що можеш не просто пристосовуватися до обставин, а й змінювати їх?

— Якщо чесно, це було нелегко. Я розуміла, що недостатньо просто бажати кращого, потрібно щодня маленькими кроками йти вперед. Особливо коли йдеться про медичне забезпечення, адже за кожним конкретним спорядженням стоїть людське життя.

Якісне спорядження — це не питання комфорту, а питання готовності працювати в критичних умовах. Тому, коли бачила, чого саме бракує нашій бригаді, не могла просто змиритися з обставинами. Доводилося аргументувати свою позицію, наполягати й шукати людей, які можуть допомогти.

Для мене було важливо не просто сказати: «Нам це важливо», а чітко пояснити, чому це потрібно. За будь-яким результатом стоять люди, які підтримують, допомагають, долучаються до пошуку рішень.

Найголовніше, що я зрозуміла про себе, — можу більше, ніж іноді сама від себе очікую. Мабуть, це і є одне з найважливіших моїх військових надбань — не лише вміти діяти в критичній ситуації, а й знаходити в собі все можливе, щоб бути готовою до неї.

Я можу не просто пристосовуватися до обставин, а й впливати на них. І якщо завдяки цьому моя медична команда отримує кращі умови для роботи, а наші поранені — більше шансів отримати своєчасну й якісну допомогу, значить, усі зусилля були недаремними.

ПРО РОДИНУ, ЖІНОЧНІСТЬ І ПІДТРИМКУ

Як змінилися твої стосунки з рідними та близькими після того, як ти пішла служити? Чого тобі самій зараз найбільше хочеться від родини — підтримки, довіри, звичайних розмов чи можливості іноді просто побути сімейною жінкою, а не військовою?

— Після того, як я зіткнулася зі складними й різними ситуаціями, почала більше цінувати час, проведений разом, прості моменти поруч, коли сидиш і тихо розмовляєш чи вариш каву на кухні для близьких людей.

Іноді їм важко зрозуміти мої рішення, а мені не завжди хочеться розповідати про те, через що доводиться проходити. Але попри це щоранку, коли я чую: «Мамо, у тебе все нормально?» або «Доброго ранку, кохана», відчуваю в собі сили й підтримку, яка для мене безцінна.

Для мене родина — це місце, де можна не бути сильною щохвилини, а просто залишатися собою.

Що тобі зараз найважче пояснити цивільним людям про життя військової жінки — особливо тим, хто думає, що ти завжди мусиш бути сильною?

— Найважче пояснювати цивільним людям, що військова жінка — це не та жінка, яка нічого не боїться, не втомлюється та нічого не відчуває. Так, я дуже сильна, бо цього вимагає служба. Але за цією силою залишається звичайна жінка, яка дуже переживає за рідних, дуже сумує.

Цивільні не завжди розуміють, скільки внутрішніх сил коштує постійно тримати себе в руках, жити в напрузі й не дозволяти собі розслабитися навіть тоді, коли дуже хочеться просто побути в тиші.

ПРО ПОВАГУ ТА РІВНІСТЬ У ВІЙСЬКУ

Як тебе сприйняли чоловіки у війську, коли ти прийшла? Чи доводилося доводити, що ти здатна впоратися зі своїми завданнями? І що б ти хотіла, аби чоловіки, які служать поруч із жінками, краще розуміли про своїх посестер?

— Коли я прийшла до війська, напевно, не всі одразу сприйняли мене як рівну. Мені не хотілося нічого доводити словами. Я розуміла, що мій авторитет залежатиме від того, як я працюю, як поводжуся в критичних ситуаціях, як приймаю рішення, чи можу підтримати людей, коли їм найважче.

Я хочу, щоб мене поважали за мою роботу, а не за те, ким я є. Бо коли приходить критичний момент, ніхто не дивиться на стать — усі дивляться, чи можна мені довіряти.

З часом я зрозуміла, що справжній авторитет не потрібно вимагати. Його здобувають щодня — відповідальністю, чесністю, професіоналізмом і готовністю бути поруч, коли найважче.

Для мене дуже важливо, щоб чоловіки, які служать поруч зі мною, розуміли одну просту річ: ми, жінки, не потребуємо особливого ставлення — ми прагнемо рівного ставлення, поваги й довіри.

ПРО МРІЇ ТА ЖИТТЯ ПІСЛЯ ВІЙНИ

Якби зараз перед тобою опинилася жінка чи дівчина, яка відчуває потребу бути корисною країні, але боїться, сумнівається і не знає, чи вистачить їй сил, що б ти їй сказала? А ще — про що ти мрієш для себе самої, не як бойова медикиня, не як «Недотрога», а просто як Світлана?

— Я б насамперед порадила не соромитися власних страхів і сумнівів. Це не означає, що ти слабка. Навпаки, це означає, що ти жива людина, яка розуміє, наскільки серйозний крок збирається зробити.

Не потрібно бути безстрашною, щоб бути сильною. Усього можна навчитися, коли поруч є люди, які готові підтримати. Головне — бути чесною із собою. Треба прислухатися до свого серця, але й тверезо оцінювати свої можливості. Якщо вирішила служити — готуйся, навчайся, шукай людей, яким зможеш довіряти.

Якщо говорити про мої особисті мрії… Знаєте, коли довго живеш у реальності, де кожна мить може змінити чиєсь життя, починаєш мріяти про зовсім прості речі.

Я мрію про мир. Про день, коли не потрібно буде прислухатися до звуків навколо. Коли не доведеться рятувати життя серед болю, страху й втрат. Коли можна буде просто прокинутися вранці й знати, що всі, кого ти любиш, у безпеці.

А ще я мрію знову відчути справжню легкість життя. Не поспішати, не тримати все під контролем, дозволити собі бути слабкою, наскільки хочеться, обійняти свою рідну донечку.

За моїми подвигами й невдачами — звичайна жінка, яка хоче тепла, любові, спокою, простого людського щастя.

Читайте також: «У 24 роки я залишилася вдовою»: як Юлія Костенко стала пілоткою дронів