Саме слово «ідентичність» для мене з’явилося вже в дорослому віці. Раніше все зводилося до запитання: «Хто ти за національністю?». Я ще застала часи «п’ятої графи» в радянських документах, коли відповідь на це запитання могла впливати на освіту, роботу й можливості людини.

Моя родина досі з особливою гордістю згадує, що після війни дідусь став першим у сім’ї, хто вступив до гірничого інституту й здобув вищу освіту. У наших родинних історіях є чимало випадків, коли єврейське походження змушувало бути обережнішими й докладати більше зусиль, щоб отримати те, що для інших було звичайним правом. Мама й бабуся теж ставилися до розмов про національність обережно, але вдома її ніколи не приховували.

Мабуть, саме від дідуся мені передалося відчуття: я трохи інша, і це не погано. Я є частиною українського суспільства, але водночас маю власну історію та походження. З роками це відчуття не послаблюється, а набуває нових шарів. Сьогодні, у свої 46, я точно знаю, хто я. І так само добре знаю, ким не буду.

Я — українська юдейка. Ці дві ідентичності ніколи не сперечалися в мені за першість. Сьогодні вони не ділять мене навпіл, а пояснюють різні частини мого досвіду

Читайте також: За ініціативи жіночого єврейського “Проекту Кешер в Україні” видано україномовну Гаґаду до Песаха

Позбутися декоративності

Я виросла у Кривому Розі, у родині, історія якої пов’язана з цим регіоном упродовж пʼяти поколінь. Тут мій дім і моя відповідальність. Єврейська традиція дала мені відчуття зв’язку з людьми, яких я могла ніколи не зустріти, але з якими ми ділимо пам’ять, символи, тексти й досвід збереження себе.

Після 24 лютого 2022 року я часто чую, що під час війни треба відкласти все «другорядне». Ніби спочатку ми маємо вижити, а вже потім говорити про культуру, права жінок, релігію, мову чи власну історію. Людина не складається лише з потреби бути фізично захищеною, нам важливо розуміти, заради чого ми живемо і що саме захищаємо. Криза не стирає ідентичність. Вона прибирає з неї декоративність.

Важливість багатоголосності

Війна не зробила мене більш релігійною, але зробила мою єврейську ідентичність більш усвідомленою. Сьогодні, коли люди втрачають домівки й речі, які зберігали пам’ять кількох поколінь, особливо гостро розумієш: ідентичність не зводиться лише до предметів, фотографій чи родинні реліквій. Це дуже внутрішнє, що залишається з тобою і водночас більше, ніж найближче коло родини та друзів. Для мене ідентичність – це громада, яка поєднує людей не за принципом формального сусідства і не підміняє соціальну службу, а пам’ятає про тебе і готова бути поруч.

Особливо я відчуваю громаду напередодні Рош га-Шана, єврейського Нового року. В цей час привітань, святкувань та родинного святкового столу ми озираємося на прожитий рік, чесно дивимося на свої вчинки, просимо пробачення і думаємо, що можемо змінити. Це свято нагадує, що почати знову можна завжди, навіть коли обставини далекі від святкових.

Для мене важливо, що сьогодні ми можемо проживати єврейську традицію українською: читати, молитися, говорити з дітьми про свята й пояснювати їхній зміст мовою країни, у якій живемо і яку захищаємо. Ми не перекладаємо священні тексти для когось, ми робимо це для себе.

Розповідаючи про українських євреїв, кримських татар, ромів, греків, караїмів та інші спільноти, ми повертаємо Україні її справжню багатоголосність

Читайте також: Жіночий «Проект Кешер» репатріює в Україну сувої Тори, вивезені у Другу світову війну

Про зрілу єдність

Під час загрози суспільство природно прагне єдності, але єдність легко переплутати з однаковістю. Нам може здаватися, що зараз не час говорити про відмінності, бо вони нібито послаблюють нас, насправді ж зріла єдність не вимагає від людини відмовитися від частини себе.

У сучасній Україні мені завжди було безпечно й комфортно бути єврейкою, і для мене важливо, щоб таке відчуття мали представники й представниці кожної спільноти.

Ми можемо мати різні родинні історії, релігії, досвід, традиції та водночас однаково називати Україну своїм домом. Ба більше, саме здатність не боятися цієї різності й робить суспільство сильнішим. Україна, яку ми сьогодні захищаємо, важлива для мене тим, що тут ми маємо право бути різними без необхідності доводити, що наша приналежність достатньо «правильна».

Під час війни я особливо відчула силу такої спільноти у роботі «Проекту Кешер». Для нас підтримати жінку починається з спочатку переконатися, що вона в безпеці, дати їй можливість бути почутою, подбати про її ментальне здоров’я. А далі підхопити, перенаправити, знайти допомогу чи просто нагадати: ти не сама і тобі не обов’язково справлятися з усім самотужки.

Саме в таких, часто дуже практичних діях, ідентичність перестає бути лише словом про походження і стає відповідальністю одне за одну

Читайте також: Хто вони: 12 лідерок українського жіночого руху нашого часу

Поєднати з теперішнім

Водночас приналежність — це не лише про минуле. Її не можна зберегти, просто законсервувавши. Кожне покоління має право проживати традицію по-своєму: ставити незручні питання, переосмислювати, поєднувати зі своїм теперішнім. Для мене важливо, щоб єврейська ідентичність в Україні не залишалася лише пам’яттю про зруйновані синагоги, старі кладовища та трагедії. Це також сучасне, живе життя: жіноче лідерство в громаді та поза нею, нові українськомовні тексти, родинні свята, дискусії, волонтерство, гумор і громади, які розвиваються навіть під час війни.

Можливо, саме в найтемніші часи ми найчіткіше розуміємо: ідентичність — це не відповідь в анкеті, а система внутрішніх координат. Вона нагадує, звідки ми прийшли, допомагає не загубитися в теперішньому і дає відповідь, що саме ми хочемо передати далі.

Під час війни ми захищаємо і свою територію, і право мати пам’ять, говорити своєю мовою, продовжувати традиції, називати себе українцями й українками — і водночас залишатися євреями, кримськими татарами, ромами, вірянами різних конфесій чи людьми без релігійної приналежності.

Ми захищаємо країну, у якій жодна частина нашої ідентичності не повинна ховатися, щоб бути прийнятою. І, можливо, саме тому в часи найбільшої крихкості приналежність стає значно важливішою і повертає нам цілісність тоді, коли війна намагається розколоти наше життя на «до» і «після». Вона нагадує, що ми не почалися з цієї війни і нею не закінчимося.