Іммігрантка

У кожної жінки, яка виїхала, є дві історії — та, яку вона залишила, і та, яку створює заново. У книжці «Іммігрантка», яка вийшла цьогоріч у видавництві Yakaboo Publishing, Наталія Терамае розповідає ці історії чесно й болісно й подає їх розмову із собою між двома світами. Про це ми й поспілкувалися з нагоди виходу книги…

– Наталіє, як давно ви мешкаєте за кордоном і з огляду на цей досвід, як би себе охарактеризували?

В одному абзаці розказати про себе людині, яка довгий час прожила за кордоном і намагалася там реалізуватися професійно в непопулярній ніші українських студій та культури, – це виклик. Треба жонглювати ролями і фактами, щоби зацікавити чергову аудиторію. 

Тому факт перший – я понад 10 років, сумарно, прожила за кордоном: Грузія, США, Фінляндія. 

Факт другий – маю інтернаціональну родину, в якій переплелися ідентичності від Японії й до Америки. 

Факт третій – я журналістка й культурна менеджерка, закорінена в українську землю й культуру. З початку 2025 року з родиною живу в Києві. У момент, коли пишу ці рядки, знаходжуся в Гельсінкі на книжковому ярмарку, де курую Українську програму: уже третій рік тут представлені українські автори, видавці й, звичайно, книжки. Це один із наслідків моєї роботи в Гельсінському університеті й як засновниці фестивалю #UkraineSeason в рамках діяльності ГО “Товариство українців у Фінляндії”.

– Про що ваша “Іммігрантка”?

Моя “Іммігрантка” – про порозуміння між українцями закордоння й “материковими” українцями. Я написала цей роман перед повномасштабним вторгненням, коли тема емігрантства не стояла так гостро, як зараз. Але як і тоді, цей досвід не достаньо розкритий у художній літературі, попри те, що дійсно є хороші тексти. 

Моя книжка – спроба дати голоси різним персонажам. Схоже, що щось вдалося, оскільки отримала вже перші відгуки: хтось бачить свій біль, хтось – оцінив “складнощі” міжкультурних діалогів, інші – уподобали загалом історію й досвід без проекції на власне життя.

– 5 речей, які ви зрозуміли про життя за кордоном – поділіться, будь ласка…

Перше. Немає нічого кращого за рідний дім. Іванка, героїня роману “Іммігрантка”, так осмислює свою спробу емігрантства: “І навіть якщо частина мого єства злилася з цією землею, навряд чи вся я зіллюся з нею. Бо не ця земля мене породила. Не ця має й прийняти”.

Друге. Гроші дійсно правлять світом, особливо в міжнародній політиці. “Казус Шрьодера” було помітно ще до повномасштабного вторгнення, коли Росія спокушала грошима на різних рівнях. Люба, манікюрниця й емігрантка зі стажем, оцінює ситуацію наступним чином: “Москалі ж не пальцем роблені — вони все помалу захоплюють: скуповують, гроші вкладають. Війна супроти нас видима. А війна супроти європейців — прихована, хитра така — грошвою ведеться. Люди вже зовсім йобнулися з тими грошиськами. Але я так думаю, що всіх грошей не заробиш. Правильно?”

Третє. Діаспора – це дуже специфічний світ. Колись Оксана Забужко прирівняла їх до ґетто. А у закритих спільнотах, як відомо, швидко поширюється токсичність. Іванка засвідчує: “Мене потягнуло до своїх. Це був такий собі медовий місяць — коли бачиш лише бажане тобі, коли заплющуєш очі на «брудні шкарпетки» і вдаєш, що не чуєш голосні пуки. Але що далі, то неприємнішими ставали відкриття”.

Четверте. Хочеш хорошу державу – створи її собі сам. І Фінляндія, яка вже роки поспіль посідає топові позиції у рейтингу щасливих країн, це засвідчує: “Іванка ніяк не могла позбутися відчуття, що Фінляндія має бути в першу чергу для фінів. Бо саме вони важко гарували, щоби зробити цю країну раєм на землі”.

П’яте. Нагальною є потреба усувати непорозуміння між українцями в Україні та за кордоном. материковими та закорднннми українцями. Люба з “Іммігрантки”, на тлі свого гіркого досвіду, розмірковує над цим: “Українці за кордоном обурювалися, що вдома їх сприймають суто меркантильно. Українці в Україні не могли зрозуміти, чого ті людиська, що потрапили до Бога за пазуху, ниють”.