розмовляла
Вікторія Шапаренко

Ніка Кудрицька вже понад 15 років у сфері технологій, а останні два роки присвятила себе важливому проєкту, який змінює життя людей – компанії Allbionics, що створює біонічні протези. Наразі ця сфера є дуже затребуваною, адже людей, які втратили кінцівки через війну, як військових, так і цивільних, багато.

Компанія працює на українському ринку з 2023 року, Ніка з 2024-го – на посаді директорки. «Зараз, як би іронічно це не звучало, я працюю за фахом», – каже вона. Менеджерка-економіст, фахівчиня з управління організаціями за освітою, Ніка працювала в різних ІТ-компаніях – починала як технічний спеціаліст, потім доросла до проєктного менеджменту, очолювала проєкти і навіть український філіал однієї з американських продуктових компаній. Там її фокус змістився з суто технологічного на більш операційний менеджмент. Дуже допомагало в цьому гарне знання англійської – це значно спрощує розуміння. Фактично до 2023 року карʼєра Ніки будувалася на взаємозвʼязках з іноземними компаніями – вона працювала на Великобританію, Канаду, США.

Коли ж прийшла велика війна, Ніка зрозуміла – досі увесь її інтелектуальний капітал залишався за кордоном. В Україні вона, звісно, платила податки, але нічого не вивчала й не створювала. Тож почала шукати для себе сферу застосування – для неї було важливо усі навички й уміння реалізовувати саме тут.

Минув приблизно рік, поки Ніка Кудрицька знайшла компанію, де була відкрита вакансія операційного директора. Це був Allbionics. Вона швидко виросла до директорки, ким, власне, зараз і є. «Це наповнило мене тими сенсами, які я шукала, – підсумовує Ніка. – Я знаю, що в мене є не лише соціальна місія, а також і розвиток технологій, нарощування цього потенціалу в Україні».

Це перспективна галузь, і я хочу, щоб нас перестали вважати у світі аграрною країною з частковим виробничим циклом і почали вважати плацдармом та інкубатором для талантів, в тому числі технічних

Ніко, розкажіть про Allbionics – історію появи, діяльність. 

Загалом компанія виникла як відповідь на потребу – на початку війни, коли ще не було такої активної державної підтримки протезування, як зараз, і було багато прогалин: комунікаційних, інфраструктурних, технологічних. Галузь була не готова до того шаленого попиту, який зʼявився у 2022-му. Адже ампутацій стало багато, вони були різного ступеню складності. Також виявилося, що основна маса людей, яка потребувала протезів, – молоді люди. Вони мають доволі високі запити до їх функціональності, повернення собі того ж рівня життя, як до ампутації. Протезним підприємствам, які ми успадкували ще з радянських часів, було важко з цим впоратися. 

Тож засновник (один з тих, кого у сфері венчурного капіталу називають янголами-інвесторами) бачив основну мету компанії у тому, щоб закрити цю потребу силами українських інженерів у співпраці з медичною галуззю. Тобто розробити продукт, який був би максимально наближений до реалій українського ринку. Адже ми розуміємо платоспроможність населення, а біонічний протез коштує, як вживаний автомобіль. І коли порівнюємо вживаний автомобіль з біонічним протезом, який, по суті, є девайсом, важко скласти портрет користувача, який би міг собі дозволити із зарплати купити біонічний протез. Тож потреба закрити нішу доступного протезування своїми силами була дуже актуальною. Тоді ще не було такої підтримки держави, ми розраховували тільки на кошти меценатів, благодійників. А також краудфандинг, щоб за його рахунок збирати кошти на не дуже дорогі протези і закривати потребу в протезуванні для максимальної кількості людей. 

Ця філософія у нас є і зараз. Ми стараємося тримати ціну на виріб в мінімальних рамках. Ми не є високомаржинальним проєктом, насамперед, у нас соціальна місія.

Хто складає вашу команду?

Всі наші працівники – в Україні. Виробництво знаходиться в Чернівцях, там працюють інженери з електроніки, механіки, хімік, відбувається увесь процес збірки і тестування готових виробів. Також там наша дослідницька лабораторія, де ми випробуємо нові підходи, тестуємо матеріали тощо.

Є центр в Києві, фактично юридична адреса компанії, де можна прийняти гостей, зробити демонстрацію продукту. Тут працює четверо людей: програміст, що займається «мозком» протезу, кейс-менеджерка, яка веде комунікацію з кандидатами і займається багатьма адміністративними аспектами роботи компанії, бухгалтер і я. Також у нас є технік, що працює в Харкові. Він їздить до поранених ветеранів, які з тих чи інших причин не можуть самостійно приїхати – зазвичай це люди, що знаходяться в активній реабілітації або після операції в шпиталі. І ще є два інженери з 3D-моделювання – один у Львові, інший у Волинській області, які працюють віддалено, але за потреби виїжджають. Ось такий склад команди.

І хто фінансує цю діяльність? 

У нас залишився той же кістяк янголів-інвесторів, що був з самого початку. Плюс ми беремо участь в зарубіжних грантових програмах. В українських ні, бо я вважаю, що тут є куди спрямовувати кошти, зокрема, на мілтех, ми на них не претендуємо. До того ж нашу проблему добре розуміють за межами України – закордонні венчурні фонди, організації з підтримки стартапів залюбки приймають нас до конкурсу.

Нещодавно ми стали лауреатами гранту від організації Google for Startups. Отримане фінансування дало поштовх для створення другого нашого продукту – це протез вище ліктя, який зараз у тестуванні. Ми й надалі плануємо залучати таке фінансування, яке бути сприяти новим розробкам. Водночас доходи від продажів нашої продукції почасти закривають банальні операційні витрати, зарплати людям тощо. За умови їх зростання нам будуть все менше потрібні гранти для того, щоб ми могли фінансувати себе самостійно, і свої розробки в тому числі. Але поки ми до цього ще не дійшли, бо компанія відносно молода.

Якою є підтримка від держави? 

Я би не назвала поки що це підтримкою, адже держава ніяк не виділяє вітчизняних виробників порівняно із закордонними. З одного боку, звісно, це не дуже подобається, бо як представник такого виробництва, яке зараз в умовах війни і доволі сильної економічної ізольованості, не можу не зазначити, що ми змушені конкурувати з зарубіжними компаніями, наприклад, за комплектуючі. Ми отримуємо їх за тими ж цінами, що й наші конкуренти, а імпорт в Україну ускладнений як нашими внутрішніми заходами безпеки, так і тіньовим баном України на заході. Додайте до цього часті перебої в роботі сухопутного сполучення, кордон, страйки… Загалом оцей логістичний ланцюжок – це нічний кошмар.

З іншого боку, я бачу, що держава тут виступає на боці користувача. Зараз сфера протезування в Україні побудована так, що державна підтримка чи реклама певних виробників, наполягання лікарів на тому, щоб людина протезувалася конкретним виробом, заборонена. Тобто лікарі-протезисти визначають клас протезів, які будуть підходити користувачу, та не можуть змусити його протезуватися, наприклад, нашим протезом чи якимось іншим. І це дуже круто.

Сфера протезування традиційно не дуже жіноча. Як ви в ній почуваєтесь, що вас мотивує і підтримує? 

Так, це відчувається: коли спілкуєшся з людьми на профільних заходах, переважна більшість – чоловіки. Але ж і в ІТ-галузі фактично статус-кво був такий самий, хоч зараз це потроху змінюється. Тож для мене немає різкого переходу. І 15 років тому я вважала, що можу бути класним спеціалістом і, насамперед, класною людиною, і зараз. І цей фокус – бути людиною за своєю системою координат – завжди тримав мене на плаву.

Не можу сказати, що ніколи не чула від колег недоречних коментарів. Так, це траплялося. Моя реакція завжди була конструктивною – я просто пояснювала свою позицію, коли це було необхідно. І коли я почала керувати, формувати команди, то дивилася не на стать, а на людину, на професійність. Певна, власним прикладом так чи інакше кожен лідер задає тон комунікації і тон корпоративній чи внутрішньопроєктній культурі. З часом переконання навчили мене робити підсвідомі вибори, що вивели з мого поля діяльності відвертий булінг, сексизм чи гендерне упередження. Хоча, можливо, це моя технологічна бульбашка. 

Але починати потрібно завжди з себе. Якщо всередині немає сексизму, упередження стосовно жінок і чоловіків також, бо це працює в обидва боки, так чи інакше навколо себе можна навести лад. А потім зону, на якій навели лад, дуже повільно, але щоденно розширювати

Чи є в компанії ще жінки, окрім вас? 

Так, є кейс-менеджерка Світлана. Вона не працює з технічною стороною виробництва, але працює з людьми. І в неї це прекрасно виходить. 

Яка ви лідерка, що для вас є основою, базою? 

Я дуже відкрита, завжди визнавала і визнаю за командою величезну силу. Працюючи з людьми, я, по-перше, їм дуже довіряю, по-друге, визнаю їхню експертність. І мені це дуже допомагає. Адже покладатися у всьому лише на свої переконання й експертизу невимовно важко, а ще є великий шанс помилитися. Тому я відкрита до різних думок, до критики теж – звісно, висловленої в екологічний спосіб.

З одного боку, в комунікації з командою я намагаюся ставитися з однаковою повагою і до наймолодшого нашого співробітника, і до заввиробництва. З іншого, коли справа доходить до кризового менеджменту, бувають такі ситуації, що нема часу на довге прийняття рішень і вислуховування усіх, і тут я можу бути доволі жорсткою. Але завжди, хоча б постфактум, якщо це неможливо зробити під час кризи, я стараюся обґрунтувати й аргументувати це для команди, і завжди зустрічаю вдячність за це.

Що б ви назвали найскладнішим і найприємнішим у вашій роботі?

Найважче – кожен раз робити щось нове. Будні директора стартапу полягають у тому, що часто десь збоку щось починає палати, і для того, щоб це загасити, треба вдягти на себе роль, яку раніше не вдягав. Наприклад, перевірка Держлікслужби України. Начебто нічого страшного, але до цього ти з сертифікацією не працював. І тобі потрібно в термін до пʼяти робочих днів надати всі документи, пояснити, що ви робите, зрозуміти їхні запити і так далі. Ти пірнаєш у цю область, робиш усе можливе для того, щоб пройти перевірку, проходиш її, видихаєш. А з іншого боку починає палати щось іще. От ці моменти, коли потрібно з налагоджених процесів, з того, що в тебе виходить і з чого на виході ти отримаєш класний результат, пірнути в невідомість, виплисти з неї, і ще по дорозі, можливо, когось врятувати, найважчі. 

А найприємніше, мабуть, бачити, як хтось росте й розкривається в колективі. Ти даєш йому трохи більше повноважень, вони на нього наче завеликі, на виріст, але людина впоралася, розправила плечі, і ти бачиш: клас, отут є зростання, є потенціал, і потрібно це плекати, розкривати, давати можливості надалі. 

Ваша компанія виготовляє біонічні протези. Розкажіть, будь ласка, простими словами, що це таке. Бо розуміння тут дуже важливе.  

Так, безумовно. Протези бувають кількох типів. 

Найпростіші – косметичні. Це фактично імітація зовнішнього вигляду кінцівки, наприклад, руки. Такий протез виготовляється з твердої основи, зверху покривається силіконом, розмальовується спеціальними фарбами під тон шкіри того, хто його носить – нігтики, складочки і так далі. Він не є функціональним, але якщо людина стоятиме чи сидітиме в статичній позі, можна й не відрізнити живу руку від протезу. 

Другий тип протезів – механічні. Це коли у людини немає одної руки, але є інша, і вона функціонує. Тоді на ампутовану кінцівку надягається протез, у якого є, наприклад, один хват двома пальцями, як клешня, або так званий функціональний гак, коли два гачки між собою дуже щільно змикаються. Від нього йде дротик до протилежного здорового плеча. Там він закріплений, і для того, щоб взяти предмет, людина рухає здоровим плечем, тоді тросик натягується і робиться хват. Коли плече розслабляється, тросик теж, хват відпускається, і предмет можна покласти на місце. 

І третій тип протезів – міонічні або біонічні. Це протез, який електрифікований і працює сам по собі. Такий собі міні-робот. У нього є датчик, що має вихід до тіла –  коли такий протез вдягають на ушкоджену кінцівку, до неї притискається кілька датчиків, від двох і більше. І коли людина стискає ці мʼязи, датчик зчитує мʼязову активність і передає дані на мікрокомпʼютер всередині девайса, який запрограмований щось із цим сигналом зробити – наприклад, стиснути або розтиснути пальці. 

Люди часто думають, що таким протезом ми керуємо силою думки. Це не так – ми керуємо силою мʼязів. Просто від думки до мʼязів здорової людини, коли своя кінцівка, проходить доля секунди, ми цього не помічаємо. А коли людина використовує протез, їй треба свідомо напружити ті мʼязи, які вона абсолютно несвідомо стискає, скажімо, показуючи великий палець. І цей процес переходу від несвідомого стискання до свідомого займає певний час. Потрібно перелаштувати свій тип мислення, щоб навчитися користуватися біонічним протезом.

Так, є дослідження і навіть перші експерименти вживлення нейрочипів. Цим займається компанія Neuralink. Але це все ще тестування. І поки ці технології дійдуть до широкого загалу, пройде не один рік, може, й десятки років.

Які саме протези робить ваша компанія? В чому їх особливість? 

Ми займаємося тільки руками. Станом на зараз є готовий виріб у нас у виробництві – це протез передпліччя, біонічна кисть, яка може робити 5 хватів. Він підходить тим, у кого зберігся власний ліктьовий суглоб і хоча б 8-10 см передпліччя. Ось такі руки ми ставимо. Плюс зараз в розробці протез на ампутацію вище ліктя, коли ліктьовий суглоб не зберігся, але зберігся плечовий і трохи нижче плеча. 

У нас доволі ергономічний, особливий куксоприймач – це безпосередньо та частина, яка контактує з тілом і вдягається на залишок кінцівки. Він регульований, і це важливо, якщо рука протягом дня, наприклад, набрякає або навпаки. Регулювання відбувається по одному міліметру, кожен прокрут коліщатка. Це не зовсім стандартна технологія, адже більшість протезних центрів роблять статичні, жорсткі куксоприймачі, але наші користувачі відзначають, що це дуже зручно для них. 

По решті характеристик наш протез доволі типовий – ми стараємося зберігати ціну демократичною і жорстко контролюємо бюджет. Але все, що стосується критично важливих функцій, зокрема, сили моторів, їх надійності, – якісне. На ключових компонентах ми не економимо. Тож можна сказати, що це надійний виріб на кожен день, який буде слугувати власнику не один рік. Фактично зараз ми говоримо про рік гарантійного обслуговування, а далі будемо бачити, бо наразі мало статистики. 

Якщо порівнювати з автомобілями, я б сказала, що наш протез – це «Шкода». Тобто це не «Ауді», не «Порше», але це «Шкода»

Гарне порівняння. А які ваші виробничі потужності, скільки протезів ви можете виготовити? 

У нас невелика виробнича команда, але все це в Україні, і тестування можна робити прямо на виробництві. Якщо користувач, який у нас протезується, може пересуватися, ми запрошуємо його туди, бо процес підгонки і посадки найкращий, коли інженери буквально на людині все налаштовують і калібрують. Це найуспішніші наші кейси. 

Зараз ми можемо виготовляти близько 10 протезів на місяць. Але такої кількості ми не робимо і не ставимо, бо хочемо запартнеритися з протезними підприємствами і частину роботи з користувачем передати їм, а самі зосередитися на технологічності продукту, розробці різних фішок, що, власне, вже й робимо завдяки грантовому фінансуванню. 

Яка їхня вартість? І хто їх може отримати? 

Зараз ціна на наш протез стартує від 8 тисяч доларів і залежить від комплектації. Протези з куксоприймачем, звісно, дорожчі, ніж лише кисть. У співпраці з протезними підприємствами це будуть зовсім інші ціни, адже вони купують частину продукту, а частину дороблюють. 

Отримати наші протези можуть і військові, і цивільні. Зазвичай користувачі знаходять нас самі і звертаються напряму. У нас є два шляхи, якими можна піти з протезуванням. Перший шлях – за спонсорські, донорські, благодійні кошти. Туди звертаються люди, на яких не поширюються високі державні ліміти. І другий шлях – протезування за державний кошт. Діючий військовослужбовець або ветеран звертається до протезного центру, який виконує протезування нашим протезом і подає всі документи на відшкодування витрат державою. Для цивільних осіб станом на зараз, на жаль, державних лімітів на біонічне протезування не вистачає. Ми дуже сподіваємося, що це врешті-решт зміниться, бо цивільні зараз фактично за бортом.

У будь-якому разі жоден з наших користувачів за свій протез самостійно не сплачував. Тобто це або спонсорські, донорські кошти (ми співпрацюємо з благодійним фондом «Допомагатор», і це йде через них), або наші партнери, які безпосередньо займаються відшкодуванням в державі.

Який механізм дій має бути, щоб отримати ваш протез?

Найпростіше – заповнити заявку в нас на сайті, яку потім обробить наш кейс-менеджер. Часто люди звертаються за протезами ніг, і хоча ми самі тут допомогти не можемо, маємо звʼязки, куди можна спрямувати. Я вже точно знаю, що з такою ампутацією в такому центрі не приймуть, а в іншому – так. І, звісно, я скерую.

Якщо це наш пацієнт, ми його фізично запрошуємо на зустріч – або ми до нього приїжджаємо, або пацієнт-користувач приїжджає до нас. Робиться огляд і міометрія – по суті, це ми своїм обладнанням міряємо сигнал з мʼязів і робимо висновок суто з технічної точки зору, чи буде біонічний протез працювати на людині, чи їй потрібно спочатку в реабілітацію або ще доліковуватись.

Скільки вже користувачів, які носять ваші протези? Чи збираєте ви досвід їх використання? Які відгуки, враження? 

Станом на зараз їх у нас 23. Відгуки і зворотний звʼязок обовʼязково збираємо. Є регулярні опитування по мірі того, як користувачі освоюють протез. І суто технічна інформація, якщо протез повертається на обслуговування або перекалібрування. Тоді ми бачимо статистику його використання і можемо зрозуміти, що, наприклад, людина користується більше одним хватом, ніж іншими. Або користувалася, а потім мала реабілітацію чи якісь хірургічні втручання і місяць взагалі була без протеза. І ми можемо зрозуміти, наскільки активно після цього людина включилася в роботу, чи вдавалися ті хвати, які вона робила раніше, чи мав цей місяць перерви якісь негативні наслідки і так далі. Це аналіз, який ми постійно робимо.

Які відгуки? Насправді найприкріші відгуки, які можна отримати після того, як людині встановили протез, – це «все ок, все працює». Чому? Бо зазвичай спочатку щось не вдається. Обовʼязково є момент психологічного і фізичного звикання. І якщо хтось розповідає, що от з чашкою я вже на ти, а з виделкою ще не дуже, ми розуміємо, що є процес адаптації, людина постійно намагається користуватися, щось виходить, щось ні, але вона цим ділиться, і ми можемо щось підказати, допомогти або навіть скерувати до ерготерапевта, фізичного терапевта для реабілітації.

А коли «все ок, все працює», 99%, що людина просто цим не користується. І це насправді проблема всієї галузі

Чи стикалися ви з упередженнями щодо процесу протезування як у плюс, так і в мінус? Припустимо, що це замінить кінцівку повноцінно, прям зовсім? 

Були такі випадки. Ми ще тоді були відверто недосвідчені саме в такому соціальному аспекті, хотіли всім допомогти, поставити якомога більше рук якомога більшій кількості людей. І на початкових етапах співпраці з користувачами не розуміли їхніх реальних очікувань і не валідували їх. Це була наша помилка. Бо коли людина налаштована на те, що протез замінить її рідну кінцівку, а вона її втратила вже у свідомому віці, жоден протез цього не зробить. Це потрібно розуміти. Ми не робили акцент на цьому в комунікації з кандидатами і мали негативні наслідки: розчарування, відверте небажання користуватися, адже очікування були зовсім інші і часто завищені. Водночас, коли вроджена відсутність кінцівки, людина сприймає протез як гаджет, якого раніше не було, а тепер є. І це нові можливості. 

Наскільки задовольняється попит на сучасні протези в Україні зараз?

Тут важливо, про який попит йдеться – на кількість чи на якість? Якщо мова про кількість, я бачу менший дефіцит протезів в Україні на внутрішньому ринку. Водночас є певні питання до задоволення попиту по якості, адже раніше держава на перший рік після ампутації пропонувала лише прості протези – механічні, косметичні. Вважалося, що кукса дуже сильно змінюється, і буде важко і користувачу, і накладно по фінансам протезному підприємству постійно щось перероблювати. Але, на жаль, за цей час втрачалися ті залишкові мʼязи, які людині вдалося зберегти. На додачу до цього, людина могла вже настільки призвичаїтись обходитись без кінцівки, що більше не хотіла проходити довгий шлях протезування і звикання до протезу.

Добре, що це змінили, і зараз первинне протезування в рамках бюджету може бути й високофункціональними біонічними протезами. Але треба розуміти, що чим вищий запит на автономність або можливості біонічного протезу, тим більше роботи треба зробити користувачу. Так, безумовно, не можна досягти супер-дрібної моторики з дуже простим і недолугим протезом. Але якщо користувачу встановлюють протез за кілька десятків тисяч доларів, а він не йде в реабілітацію, не працює в ній місяцями, толку не буде все одно. Тож чим вищий запит, тим довша і серйозніша робота потрібна. 

Це я говорю зараз про руки, з ногами трішки інша історія. Там і черги на протезування довші, і до матеріалів інші вимоги, фокус на інших характеристиках. Адже, якщо ми говоримо про руку, протез буде важити максимум 1-2 кг, якщо дуже висока ампутація, можливо, трохи більше. Якщо ж про ноги – це й вага виробу, і вага тіла користувача, яку виріб має витримувати. В Україні зараз немає виробників високофункціональних біонічних колін, вони всі закордонні. Є дещо для першого-другого класу мобільності – це гідравліка, механіка. Вони непогані, і це прекрасно, що вони тут виробляються. Але високофункціональні – це все одно імпорт. А це й дорого і довго. Також фахівці, які їх встановлюють і налаштовують, теж мають бути висококваліфіковані.

Які загалом головні проблеми й виклики у цій сфері? 

Дуже гострим є дефіцит медичних спеціалістів. Це клінічний протезист і протезист-технік. В Україні раніше галузь протезування була якщо не мертва, то в комі, скажімо так. А з початком повномасштабного вторгнення зʼявився шалений запит. І той десяток сертифікованих протезистів в Україні зараз просто на розрив, нарозхват. Кілька ВНЗ започаткували напрям за фахом протезист-клінічний і протезист-технік. Але ми ж розуміємо, коли зʼявляться перші спеціалісти… Тож один із викликів галузі, з яким абсолютно всі підприємства стикаються, це нестача кваліфікованих кадрів. 

Також дуже важливими  спеціальностями є ерготерапевт і фізичний терапевт. Перший допомагає з адаптацією до нової реальності не тільки самій людині, а й членам сімʼї, бо треба адаптувати і середовище вдома. Другий повертає можливість руху, адже чим довше пацієнт знерухомлений, тим гірше для нього. Фактично це лікування правильним рухом, яке повертає людині можливість бути самостійною.

Це критично важливо і в рамках особистості, щоб повернутися до нормального життя, і в рамках соціуму, держави, врешті-решт, бо це працездатність

Як ви вдосконалюєте свої вироби? 

У нас є три напрямки покращення.

Перший – робити протези розумнішими. Завдяки активному розвитку можливостей застосування ШІ можна навчати наші вироби краще розуміти користувача. Це потрібно для того, щоб менше ламати звичні патерни руху, активно користуючись нашим протезом. Це технічний напрям розвитку.

Другий – нескінченні покращення в бік полегшення, зменшення ваги, збільшення міцності, надання виробам вологостійкості, пилостійкості. Ми розуміємо, як важливо мати змогу помити кисть під краном або занурити її у воду. Зараз такої можливості у наших протезів нема, і ми попереджаємо користувачів. Це механічний напрям.

І третій – інформаційний. Це більша обізнаність про те, що в Україні є виробники, які беруться за такі проєкти і доводять їх до комерційного статусу. А також більша робота з нашою свідомістю, ментальністю, щоб люди не боялися обирати своє, українське, позбавлялися стереотипів, що найкраще – імпортне.

Чи плануєте реалізувати ваші протези за кордоном у майбутньому? Взагалі, як бачите майбутнє?

Дійсно, були думки про те, щоб розширити ринок збуту поза Україною, але справа в тому, що більшість протезних виробників станом на сьогодні думають, як розширити свої ринки в Україну. І поки тут не буде насичення ринку, немає сенсу розпиляти наші незначні ресурси, як людські, так і фінансові, на те, щоб виходити на міжнародний ринок. Та у довгостроковій перспективі, якщо нам вдасться зберігати ціну на протези найменшою, можна розглядати ринки країн, що розвиваються. Військові конфлікти, на жаль, не закінчуються, і там, де вони є, люди отримують ураження, мають ампутації.

Цілком можливо, Україна буде постачальником протезів в країни, що розвиваються і не можуть протезуватися відомими світовими брендами

Чи буває у вас таке, коли, як-то кажуть, опускаються руки? І якщо так, що вас виводить з цього стану? 

Так, буває. Останнім часом, на жаль, занадто часто. Достатньо просто почитати новини після чергового обстрілу… Що виводить? Я ставлю собі питання: що конкретно я зараз, прямо тут, можу зробити, щоб змінити ситуацію? Зі свого тіла, зі своєї свідомості. Це дуже сильно заземлює. І я розумію: є робота, друзі відкрили збір, треба подзвонити комусь в лікарню і просто підтримати. Я роблю декілька маленьких кроків, які мене повертають зі страху невизначеності до страху конкретного. Якось так. 

Як загалом себе підтримуєте? 

По-перше, я практикую інформаційну гігієну. Бо якщо я постійно буду відволікатись на новини й жахи, я нічого не зроблю і ніяк нікому не допоможу, просто буду лежати і вмирати. Я так не хочу. Тож є виділений час для новин протягом дня. 

По-друге, я не гребую звертатись до спеціалістів – неврологів, психологів – якщо розумію, що сама вже не вивожу. Я звертаюся по допомогу і стараюся нормалізувати це, щоб у нас більшало людей, для яких це не стигма, не стереотип. І це було просто нормальною рутиною, як коли болить зуб, звернутися за допомогою. 

Дуже допомагає живе спілкування з родиною, близькими друзями. Ще невідʼємною частиною стресопротекції я вважаю своїх трьох котів 🙂 Колишні вуличні безхатьки, вони часто повертають мене до здорового прагматизму і життя «тут і зараз».

Хто або що є для вас джерелом наснаги? 

Зазвичай найбільше надихають наші користувачі. Або не наші, я взагалі слідкую за тими, хто після ампутації звикає до нового життя. Якщо ця людина вже вийшла в інформаційний простір, вона несе дуже ствердний, позитивний вайб. І коли є така сильна жага до життя, це не може не мотивувати. Так чудово, коли в когось із наших користувачів народжується дитина, і він ділиться цим. Хтось почав будувати будинок, хтось перезібрав з нуля трактор, хтось записався на спорт… Насправді користувачі дуже надихають, це потужний мотиватор. 

Що поза роботою? Чим захоплюєтесь, як любите відпочивати? І, якщо можна, кілька слів про сімʼю. 

Я дуже люблю ходити в гори, це мене відключення від міської метушні, такий інтровертний спосіб провести час. Я його вже понад 15 років практикую, і досі він мені не набрид. Зараз українські Карпати – ледь не єдине місце, де я можу відпочити навіть від повітряних тривог. Ще люблю поратися біля своєї автівки, щось розбирати, міняти, допрацьовувати. Для цього у мене є такий маленький локальний гараж.

У шлюбі я вже 16 років. Чоловік теж працює в технічній галузі, і у нас завжди є про що поговорити за вечерею. Не завжди є сили, звісно, але це точно людина, з якою я можу поділитися своїми робочими викликами і яка дасть пораду. Це працює в обидва боки, бо він теж керівник, і в нього теж бувають різні ситуації.

І стороння думка, причому людини, якій ти довіряєш і чию експертність визнаєш, тут дуже корисна 

Ваша найбільша мрія? 

Вона, мабуть, здасться приземленою. Я мрію працювати в Україні в сміттєпереробній галузі. Думаю, рано чи пізно я до цього прийду. Поки що мені бракує часу, наснаги і пріоритетів приєднатися до лобістів цієї ініціативи в державі. А без державної ініціативи нічого не вийде, бо це робота на кілька десятиліть – на зміну ментальності, підходів і так далі. Те, що світ робить останні років 50, ми зараз тільки починаємо робити в зародку, на рівні громадських ініціатив, додатків, які тебе заохочують: ну, будь ласка, сортуй, здавай. І фактично, поки ми платимо кошти за те, щоб сортувати сміття, це не спрацює. Це мій великий план на майбутнє.