героїні
«Хочу, щоб жінки на кріслах колісних могли вільно купувати зручні й красиві речі»
Анна Павлусь
дизайнерка одягу на кріслі колісному й засновниця бренду WHEELNY
розмовляла
Вікторія Шапаренко
Анна першою в Україні почала розробляти й шити адаптивний одяг для людей на кріслах колісних. Про потреби таких людей вона знає все, адже є однією з них – після трагічного випадку, що стався у її житті у 2016 році. Саме тоді Анна стикнулася з проблемою незручного одягу й почала змінювати його, перебудовувати лекала. А протестувавши всі розробки на собі, запропонувала іншим людям з інвалідністю. Адже одяг – це не лише одяг. Психологічний стан людини залежить від того, як вона почувається, і одяг грає тут не останню роль, особливо, якщо ця людина на кріслі колісному: впевнена в собі, вона зовсім інакше сприймає світ довкола.
Анні 39 років, за професією вона модельєрка-конструкторка зі стажем понад 18 років. Разом з сімʼєю (має чоловіка і двох прекрасних синів) мешкає зараз у Білій Церкві, хоча сама родом з Чернівецької області. Професію обирала сама. На той час батьки не могли оплачувати інститути, тож Анна вступила на закрійника-кравця, і це був вибір саме за покликом серця. Втім, це не прямо мрія з дитинства. Батьки Анни – спортсмени, у юності, як і старший брат, вона також багато займалися спортом – зокрема, легкою атлетикою, біатлоном, баскетболом. І в дитинстві мріяла стати відомою фігуристкою. Але й одягатися теж любила з дитинства. «Тобто якщо я пʼять разів на день не перевдягнуся, це була не я. Це була одвічна мамина проблема», – згадує Анна. Швейну машинку вона також знала змалечку, бо мама підробляла шиттям на замовлення. Непогано малювала, вирізала, тож обрала справу, в якій вже мала навички.
У 2023 році Анна створила свій бренд адаптивного одягу WHEELNY. І разом з ним вже виборола не одну премію. Ми познайомилися на врученні однієї з них – «Створено жінками» від Франко-української торгово-промислової палати (CCIFU). Потім зустрілися на воркшопі «Модний простір для всіх: дизайн адаптивного одягу», де Анна була однією зі спікерок. І вирішили неодмінно поговорити про все-все.
Анно, як складався ваш професійний шлях до створення WHEELNY – все було гладко чи по-різному?
Спершу я навчалася, і ніхто мене в цьому плані не контролював. Я закінчила перший виш з червоним дипломом і другий майже з червоним. Взагалі у мене три дипломи. Перший – закрійника-кравця, другий – модельєра-конструктора і третій – бакалавра, економіста, фінансиста. У банківській сфері я не попрацювала, як планувала, але все згодилося – зараз я утримую бізнес сама, у мене немає бухгалтера.
Закінчивши перше навчання, я одразу вийшла заміж, і в декретній відпустці купила машинку, але на замовлення так і не вийшла. Ми взяли місце на базарі, я почала продавати речі, та вистачило мене ненадовго – трохи поторгувала, змерзла і сказала, що мені це не треба.
Тоді почала знову шити на замовлення, купила ще одну машинку, але знову не склалося – я розлучилася і мусила йти на якусь роботу, яка точно приносить кошти, бо я жила сама з дитиною. Пішла на меблеву фабрику, у нас меблеве місто, дуже багато фабрик, і це дійсно високооплачувана робота. Працювала я там до другого декрету, при цьому трішки собі і своїй сімʼї відшивала. А вже з народженням другого сина купила більш професійні машинки й сіла за індивідуальну роботу.
Разом з тим ви й вдруге вийшли заміж?
Так. Вдруге я вийшла заміж швидко, бо була знайома з цією людиною ще з 15 років. Повернулася до свого першого кохання. Чоловік мене у всьому підтримував. У мене були індивідуальні замовлення через так зване сарафанне радіо, бо тоді інстаграмів ще не було або я не розумілася на тому, як це працює. Коли я врешті-решт створила собі сторінку, проіснувала вона недовго – я впала, і було не до того. Значно більше я розвинулася, вже сидячи в кріслі колісному. Хоча й до того вже мала великі оптові замовлення, вступила у Школу дизайну, щоб оновити знання. Але, як то кажуть, не вдалося. Тож потім я пішла іншим шляхом.
У 2016 році ваше життя змінилося. Кілька слів про це, якщо можливо…
Була банальна ситуація: у лакофарбовому автомобільному цеху, де ми чекали чоловіка знайомої з роботи, я була на другому поверсі, спускалася, оступилася, впала. Гіпс. Це був складний випадок, з дробленням кісток хребта, забоєм хребців і травмою спинного мозку. За перші два роки я спробувала багато видів реабілітації, а потім мені сказали: годі, припини витрачати кошти, займайся тим, чим займалася, тим більш, що твоя професія це дозволяє. Так я почала повертатися до свого.
Ви якось згадували, що дуже спонукали до цього ваші клієнтки.
Дійсно, коли через пів року реабілітації я приїхала, деякі замовлення лишилися не віддані людям. Тоді одна з клієнток мені подзвонила й каже: будеш доробляти, там у мене було шкіряне пальто з хутром, повертаєшся до професії чи когось іншого шукати? Ну, я людина дуже вперта, подумала: ні, ну як це іншого шукати, буду повертатися. Це був початок. У першу чергу я доробила, звісно, те пальто, потім шила штори, чохли для меблів.
Розкажіть про ваше життя в статусі людини, жінки на візку. Що найскладніше, що зачіпає, чого хотілося б від інших людей, соціуму загалом?
Почну з того, що казати треба тільки крісло колісне й ніколи – візок. Бо це ми страшно не любимо, люди з травмою спинного мозку чи з ампутованими кінцівками. До речі, тут теж правильно казати: без кінцівок. Ще часом кажуть: особливі люди. Так, але в кожної людини є якісь особливості. Тож це не визначення нас як людей з інвалідністю, і треба казати: не з особливостями, а з потребами.
Найперше, чого ми прагнемо, це доступності. Я хочу, щоб місто ставало доступнішим, щоб перед якоюсь зустріччю я не перепитувала: у вас є вбиральня? От сьогодні, наприклад, я їздила в наш міський ДТЕК для укладання договору, бо зараз є певні нюанси. І мені кажуть: потрібно зачекати. Я кажу: я зачекаю, а у вас вбиральня є, щоб я зачекала, мені може знадобитися, це моя потреба. Ні, немає. Там і пандуса немає, і щоб мені піднятися, допомагав охоронець. І це установа, в яку я можу потрапляти часто, бо вона відповідає за світло. Це банальні речі, і все це треба змінювати. Але я зараз спочатку підключу світло, а потім вже буду писати, бо вони мене як забанять 🙂
А щодо ставлення соціуму? Уляна Пчолкіна якось казала: не треба нас жаліти й рятувати.
Згодна. Ще вона класний пост робила, такий трохи іронічний: ой, ти така красива, молода, але на візочку. А що, на візочку вже не красива, не молода? Та нічого не змінилося, просто я трішки стала нижча через те, що сиджу. Мої друзі кажуть: ти коли сидиш за столом, нам взагалі комфортно, типу ти сидиш теж за стільчиком.
Наша внутрішня частина не змінилася. Ми можемо стати грубші й суворіші, але не через те, що це захисна броня. Це не броня, це нервозність.
Але принаймні вдома можна ж зробити таку доступність?
Не завжди. Зараз ми живемо в орендованій квартирі, і я вигрібаю все: як пʼятий поверх без світла, то спускаємось сходами, як ліфт зламався, то лаюся з ліфтерами міськради. Такі от нюанси, тому я часто приїжджаю до мами, бо тут є пандус, світло, інтернет.
А як щодо побуту – місць, де ви готуєте, фарбуєтесь тощо? Це ж теж важливо.
Так, у мене зручна кухня, правильна за висотою. Решта меблів звичайні, можливо, когось це б більше дратувало, та я пристосувалася, за характером я доволі вольова. Якщо щось не дістаю, то просто розкидаю. Ще попросила чоловіка вибити балконний блок і зробити систему, щоб можна на балкон виїжджати, білизну повісити й зняти.
А все інше… У панельних будинках є ще проблема з тим, що туалет та ванна – як конструктор, неподільні. Тож у вбиральню й до ванни я через стілець пересідаю. Це трохи дратує. Але, як то кажуть, маємо, що маємо, й виходимо з того, що є.
Повернемось до вашого бренду. Він називається WHEELNY. Як виникла ця назва, чому саме вона?
Тут є інтрига, ми довго йшли до цієї назви. Спочатку я все пакувала через своє імʼя й прізвище – АПМ. Але це було не те. Тож ми думали-гадали, а потім звернулися до свого комʼюніті. Люди допомогли підібрати різні варіанти, з яких я вибрала й фінальний. Коли я прочитала саму естетику назви, що це колесо – wheel англійською, це вільний одяг, звичайно, це вільна нація, сказала: все, зупиняймося, це воно.
Багато хто питав: де там колесо? Так, його зображення немає, та я ж не колеса виробляю, а одяг створюю. Тож не варто чіплятися до назви. Я художник, я так бачу.
Сам бренд виник ще у 2016-му, коли ваше життя змінилося? Це спонукало займатися саме адаптивним одягом?
Ну, скажімо, не бренд, бо бренд – це вже коли йде конкретне впізнавання, і зараз ми тільки починаємо до цього доходити, але сам бізнес – так. Я почала розуміти, що мені незручно в шафі те, те, те, те – словом, все. І почала змінювати для себе. Спочатку я змінювала дуже банально, завищуючи просто згори пояс, але розуміла, що чогось все одно бракує.
Потроху розвивалася, створювала своє, але цього проєкту не було б, якби не знайомство з Уляною Пчолкіною. Я була підписана на неї, відстежувала, бо вона все-таки амбасадорка нашого комʼюніті. І як вийти на неї, я знала, можна було поїхати в табір активної реабілітації. У 2017-му році восени я мала їхати, але напередодні там була жінка, теж на кріслі колісному, з якою ми познайомилися на реабілітації. У мене ж навесні була інша реабілітація. Я зателефонувала їй, питаю, ну, що там. А вона: ні, Ань, тобі там нема що робити, там вчать жити на кріслі колісному, а ми ж то хочемо встати. І я відмовилась, поїхала за кордон реабілітуватися.
То коли ж ви познайомилися з Уляною?
Це відбулося аж у 2021 році, коли був створений проєкт з Українським тижнем моди за підтримки Українського культурного фонду – «Фешн інклюзія». Я теж подала туди заявку, пройшла тренінг, відбір. Там ми й познайомилися з Уляною.
Я була вдягнена краще, ніж інші дівчата, щодня у мене було нове вбрання, і всі зрозуміли, що це не просто так. Почали розпитувати, я розповіла, що сама шию одяг, вони теж собі такий захотіли. Кажу, добре, давайте. Ось так все й почалося, й Уляна, звісно, була перша з дівчат, хто захотів собі адаптивний одяг. Так зʼявилася ідея масового поширення. Спершу було невелике коло клієнток, в інстаграмі я майже нічого не виставляла, бо це була сторінка мого бренду АПМ, скоріше, звичайного одягу.
Як вплинула велика війна на вашу діяльність?
Якийсь час я не працювала, чотири місяці ми просиділи у мами, але фінанси почали закінчуватися, і разом з чоловіком ми повернулися назад. Я почала шити хлопцям підсумки, бронежилети. У мене вже був досвід з 2015 року, коли ми робили бронерозгрузки, бронежилети для Правого Сектору. Потім потроху повернулася до свого, бренду адаптивного одягу.
Сталося це так: я працювала, водночас працював телевізор, і там постійно йшли новини. Так я почула, що держава розпочала програму Є-гранти на власну справу, і є вже перша грантерка, яка виборола грант на постільну білизну. Я собі подумала: тобто постільна білизна? Що може бути простіше? Якщо ви даєте гранти на таке, то і я можу спробувати. Я звернулася до брата з проханням допомогти скласти мені бізнес-план. Він сказав, що допоможе, тільки я сама маю його написати, а він хіба підкоригує. Тож довелося мені вчитися писати бізнес-план, брат, щоправда, зразки надав. З цього все й почалося.
Тож ви отримали Є-грант на власну справу?
Так, перший грант був державний. Хоча до того я ще мала навчання у жіночому комʼюніті «Прогресія» від Київської школи економіки. Тоді нам сказали: якщо ви запропонуєте цікавий проєкт, «Прогресія» десятьом жінкам дасть грант 100 тисяч гривень без зобовʼязань звітувати. Мене це зачепило, я надіслала заявку і в кінці 2022 року отримала цей грант. Тоді ж подалася на державний грант, і 31 грудня отримала його теж.
Важливо, що ці два гранти прийшли одночасно: тим, що дала «Прогресія», я покрила оренду приміщення, бо державний грант мав бути задіяний тільки на придбання обладнання, і я його витратила на генератор.
Отже, ви орендували приміщення й найняли людей, які вам допомагають. Як саме ви працюєте?
Я розробляю одяг, і адаптивний, і звичайний. Раніше у нас було 70% звичайного одягу і 30% адаптивного, потім пропорція змінилася. Загалом, маю сказати, зараз складний період: нас терміново попросили звільнити орендоване приміщення, і я винайняла натомість будівлю з держмайна на 5 років, а держмайно у нас яке? В основному ніяке: без світла, газу, тепла. Тож зараз я борюсь за все це, зокрема, за світло, якого немає. Працівниць довелося розпустити, я працюю сама, вивезла обладнання додому, де тепло і є світло, намагаюся закрити індивідуальні замовлення.
Зараз така стоп-фаза: я закінчую те, що є, бо надалі хочу займатися переважно адаптивним одягом. Також планується колаборація з дизайнеркою Катею Сільченко, в якій я хочу видати якийсь ексклюзивний продукт, який просував би мій бренд. Але матеріал для цього ще готовий, тому не можу розповісти докладніше.
Ви шиєте все: від бронежилетів до вечірніх суконь. Що складає базу ваших колекцій? Як народжуються нові ідеї?
Як такої презентованої колекції у мене поки що не було, загалом я першою в Україні розробляю й популяризую адаптивний одяг, а це не просто й не швидко. Зараз розроблюю ідеальну конструкцію для довгого пальто, довгої куртки, брюк, і все це потребує великого ресурсу. Ще поки не можу пропонувати великий фешн, бо це не на часі.
Щодо нових ідей – у мене є аудиторія, яка дає конкретний запит. Зараз ключовими є дві категорії: спорт і тепло, а також так званий медійний одяг. У цій другій категорії постійною замовницею є Уляна, бо це потрібно для її діяльності. Так само є дівчата, які потребують більше класики. Зараз я працюю більше в індивідуальному режимі: є відшиті речі, які я пропоную клієнтам і продаю, якщо вони підходять.
Як відбувається створення фасонів за запитом? Які особливості пошиття саме адаптивного одягу? Як він конструюється, моделюється?
Колекції спортивних костюмів різних модифікацій у мене є. І клієнт може зайти подивитися, вибрати колір тощо. А от універсального жакету немає, тому що сутулість у кожного різна, і тут є нюанси. Пальта й сукні теж доволі важко створювати, адже потрібно, щоб при положенні тіла під кутом 90 градусів одяг сидів ідеально. Втім, навіть вечірнє плаття реально пошити.
У мене є базові лекала, а потім я можу змоделювати ту конструкцію, яка потрібна. І це класно звучить, коли у тебе є манекен: вже змодельовану конструкцію можна повісити на манекен і подивитися, як воно, це називається макетування. Манекену людини на кріслі колісному у мене немає, бо він дуже дорого коштує, тож я все створюю у ЗD-форматі, а макетування відбувається вже на моєму тілі. Тобто я конструюю, малюю, відтворюю, вдягаю, не затверджую, знову вдягаю… Ось таким чином я півтора роки гралася з брюками, і вже маю сказати, що цю конструкцію можна просто за обʼємами змінювати, і вона лягає гарно на різні форми тіла – як без атрофії мʼязів, як в Уляни, так і з атрофією, як у мене. Ми все це протестили, але це ще не кінець, бо я ще не відшила собі. Це теж важливо: тестування, вдягання, роздягання… Тут є багато нюансів. Так, наприклад Уляна полюбляє бічні застібки, а я – ні, вони мені абсолютно не зручні, я люблю застібку по центру. А ще у кожного своя метода ходіння до вбиральні, й від цього теж залежить конструкт. Тож треба зробити декілька видів брюк, щоб кожен підбирав під себе. Одна варіація це ніяким чином не покриє – різні люди, різні потреби.
Що ви особисто носите з того, що шиєте? Які ваші улюблені моделі й чому саме вони?
Я обожнюю шкіру. Для мене вона комфортна, я собі шию, але не випускаю масово. І мені кажуть: як класно, а створіть і мені таке. Часто собі роблю трикотажний низ і шкіряний верх або трикотажний низ і джинсовий верх. І це реально крута штука: знизу комфортно, а згори естетично. Взагалі, я обожнюю поєднувати різні тканини й різні стилі, бо це виглядає дуже цікаво.
Я не люблю вдягати одне й те ж саме. І часто сукні на вихід моделюю буквально напередодні події. А до сукні й шубку, що створювалася за два дні. Бо мені ж треба вдягти щось інше! Нові ідеї народжуються у мене дуже легко, бо я, як то кажуть, бачу себе в ньому, бачу, як воно буде в кінцевому результаті. Так само й іншим, наприклад, Уляні кажу: я тебе побачила в цьому костюмі, повір, просто довірся. І вона знає: якщо я сказала, що це буде ок, то так і буде. У неї просто можуть бути якісь побажання: я не хочу там те, те, те.
Наприклад, на минулорічний зʼїзд до Дня людей з інвалідністю Уляні був потрібен костюм, і вона каже: зроби мені жилетку якусь, брюки. А потім ми зустрілися на воркшопі жінок від групи активної реабілітації, і я питаю: що це за подія, хочу знати, щоб я розуміла, як тебе вдягнути? Вона каже: ну, там буде багато людей, перша леді буде. І я така: тобто ти хочеш вийти в жилеточці? Ні, у тебе буде і жакет, і брюки, і сорочка з червоними ґудзиками.
Які маєте мрії – професійні й особисті?
Мрій багато, я взагалі людина мрійлива, щодня мрію, про маленьке й велике. А потім потроху здобуваю це. Найбільша мрія, звісно, щоб моя справа врешті-решт дала плоди, щоб всі труднощі, які я проходжу, були недарма.
Коли люди пишуть мені відгуки, наприклад, які це класні штани, це окрилює – я розумію, що все роблю правильно. Але хочеться й фінансової віддачі, бо зараз усе робиться безкоштовно, тобто без прибутку. Мій чоловік каже: та коли вже твій бізнес почне приносити тобі зарплату? А я кажу: на те він і бізнес, що поки я без зарплати. Всі вкладення й грантові кошти я використовую для розвитку, розширення. Уявіть лишень, як за півтора роки все змінилося: я починала з площі 30 квадратів, а зараз це 340 квадратів. Я проєктую і шоурум, і фотостудію. У мене купа планів. І я розумію, що це дуже великі витрати. Тож якщо працівникам я ще маю право дати зарплату, то собі поки ніяк. А все це енергія: коли за свою роботу отримуєш кошти, це енергетично тебе підкріплює, і ти рухаєшся далі. Та це ще буде, а поки що відгуки знову надсилають, і стає легше.
Мої знайомі, що мають бізнес, кажуть: перші два роки взагалі можеш забути, що у тебе є якась зарплата, якщо будеш не в мінусі, а в нулі, це вже шикарний варіант. І це дійсно так. Не уявляю, як взагалі без програм підтримки бізнес можна розвивати, принаймні у такій сфері, як у мене: не купи-продай, а створення, генерація чогось нового. Бізнес завжди потребує вливань, а віддавати почне, коли ці вливання дійсно будуть нормальні. Я мрію, щоб цей момент скоріше настав, щоб моя справа процвітала й приносила ще більше задоволення. Щоб я могла навчати людей, передавати досвід, щоб жінки на кріслах колісних теж могли працювати. Щоб могли вільно купувати собі зручні й красиві речі в будь-якому ТРЦ. Щоб я відчувала визнання, як кожна жінка. Врешті-решт, я просто хочу спокійно жити та працювати.