МАМИ ГЕРОЇВ
НАТАЛІЯ
ЛАВРЕНЧУК
Вона дочекалася сина з полону: «Син казав: ми – сильна нація, і нам не страшний ніхто!»
розмовляла
Ірина Рожок-Капранова
«Третій День народження в полоні. Як важко це усвідомити, як тяжко на душі. Але наш любий сину, ми з татом вітаємо тебе. Бажаємо тобі сили, здоров’я, витримки. Хай Бог тебе оберігає, буде з тобою на кожному твоєму кроці. Хай Матінка Божа накриє тебе своїм омофором. Любимо тебе безмежно. Чекаємо кожну секундочку», — написала 4 серпня у фейсбуці мама українського військовополоненого Владислава Лавренчука Наталія Миколаївна.
До війни у родини Лавренчуків було все — і затишний будинок у невеличкому селищі Народичі в Житомирській області, і робота, і господарство, і сини-красені… Але російське вторгнення докорінно змінило життя цієї родини, як і сотень тисяч українських родин.
Коли почалося повномасштабне вторгнення старший син Лавренчуків Владислав саме проходив строкову службу в Маріуполі. А 17 березня 2022 року він потрапив у полон. «Владік хотів служити саме там. Ми вмовляли його, казали, що в Маріуполі не дуже безпечно: вже тоді там під боком ішла війна. Але на наші з чоловіком прохання син не зважав. Він сам прийняв рішення і не бажав нічого чути, хоча мав можливість поїхати до Запоріжжя», — згадує мама Владислава пані Наталя.
Її голос тремтить: «4 серпня 2024-го нашому Владіку виповнилось 22 роки. Ми ось третій День народження нашого синочка були не з ним».
“Перший рік я була у трансі після тих подій, після того, як отримала звістку про полон”, — згадує пані Наталія
Ось уже понад два роки родини військовополонених постійно спілкуються і підтримують одне одного. Біда зробила близькими різних людей з усіх куточків України. Мами, батьки, діти, брати, сестри пишуть у чати, разом переглядають тисячі світлин, постійно шукають найрідніші обличчя. Допомагають шукати комусь сина, комусь батька, онука, брата.
«Ми довгий час разом. Усі новини дивимось, ділимося інформацією, переглядаємо все, що можемо, постійно за всім слідкуємо», — говорить Наталія Миколаївна. Після того, як син опинився в полоні, вона лише раз говорила з ним по телефону – вона довіку пам’ятатиме цю дату: 27 березня 2022 року. «Владік мені сказав, що з ним усе добре. Заспокоїв мене. Обіцяв, що неодмінно повернеться. Довго ми не поговорили». А потім у серпні 2022 року родина Лавренчуків нарешті отримала довгожданного листа від сина. Лист російською мовою, батьки кажуть, що схоже було на те, що він написаний під копірку.
«Наш Владислав ніколи не писав російською. В його листі траплялися помилки. Добре, що він так і не вивчив тієї ворожої мови», — мама українського захисника говорить упевнено і спокійно. А потім поринає у спогади про старшого сина. Як він закінчив гімназію, як допомагав в усьому. Потім був технікум.
Коли постало питання служити чи ні, то майбутній воїн без сумнівів сказав: хоче йти в армію
«Наш Владислав хотів захищати Батьківщину. Він свідомо зробив такий вибір», — у голосі мами 22-річного Героя чується гордість.
Мама згадує, як одного разу, коли в родині заговорили про військовий обов`язок, Владік категорично і впевнено сказав батькові: «Тату, ми, українці — сильна нація, і нам не страшний ніхто!» Батько не сперечався з сином.
Коли Владислав приїхав до Маріуполя, то полюбив це місто. «Він мені постійно говорив, що я повинна тут побувати. Мріяв, що влітку ми всі разом гулятимемо на березі Азовського моря. Але цього так і не сталося», — з сумом констатує Наталія Миколаївна і згадує ще одну мрію сина. Владислав планував заробити гроші і придбати затишний будинок на березі моря для своїх бабусі та дідуся. «Вони весь час багато працюють, а він мріяв, щоб вони відпочивали. Колись він обов’язково зуміє втілити свою мрію», — впевнена мама українського воїна.
…Час лине невпинно. Мама Владислава Лавренчука пригадує останній раз, коли її старший син був вдома. Це було у січні 2022 року. Тоді старший брат зумисно помінявся своєю відпусткою з товаришем по службі, щоб привітати на День народження свого улюбленого молодшого брата Максима. «Це були просто найщасливіші дні життя. Ми тоді всі були разом. Були дуже щасливі», — згадує Наталія Миколаївна. З того часу минуло вже понад два роки, у кімнаті Владіка так нічого не змінилося. Тут все так, як залишив востаннє господар…
Мамі весь цей час здавалося, що ось відчиняться двері і пролунає найдорожчий у світі голос: «Мамо, я повернувся! Я вдома!» 14 вересня 2024 року це сталося… Мама Наталія дочекалася свого сина на рідній землі. Владислав Лавренчук повернувся в Україну під час 57 обміну полоненими.
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
