розмовляла Вікторія Шапаренко

«Мене звати Дарія, мені 34 роки, я дружина чоловіка-військовослужбовця після поранення і мама двох синів, їм шість та два з половиною роки. І я доула смерті. Я дуже-дуже люблю те, чим займаюся, люблю життя. Я вважаю, що своєю роботою даю місце для життя, бо коли ми говоримо про втрати й смерть, знімаємо табу з важких тем, то вивільняємо ресурси для того, щоб жити краще». Так починається наша розмова з Дарією, доулою смерті. «Українки» випадково побачили її сторінку в інстаграмі й одразу захотіли познайомитися. Не пожалкували: розмова вийшла дуже цікава. З безліччю інсайтів і ламанням стереотипів.

Власне, й сама Дарія – дуже цікава особистість. Вона народилася в Україні, але з двох років батьки забрали її в росію, на північ. Там вона прожила 15 років, і ще 8 у Петербурзі, тобто загалом – 23 роки в росії. «Потім померли мої батьки, через онкологію, потім сталася Революція Гідності, потім і у мене виявили онкологію. Я зрозуміла, що якщо залишуся в росії, то, мабуть, точно помру. Там я постійно хворіла, плюс – мені почала снитися війна, – розповідає Дарія. – Коли анексували Крим, я остаточно вирішила переїхати. Київ подарував мені відчуття «вдома», коли по факту я ще не мала тут дому. Я переїхала в Україну, тут зустріла свого чоловіка, й одного сонячного дня забажала знайти своє місце в цьому житті. За пару тижнів після дізналася про вагітність, яка привела мене до духовних практик. Так все й почалося».

Дарія починала свій шлях у Школі енергетичних практик Circle of White, де була смм-менеджеркою і паралельно вчилася. Це підштовхнуло до роботи з травмою і втратами. Також до цього спонукав і її особистий досить великий досвід втрат.

Понад 10 років у Дарії немає батьків, немає і бабусі з дідом. «Тож коли мене запитують, чому я це обрала, я завжди думаю про них», – говорить вона

Даріє, то як давно ви є доулою смерті?

Я отримала професійну сертифікацію в Університеті штату Вермонт (США) онлайн наприкінці 2023 року. А сама думка про те, щоб піти в цю сферу, виникла роком раніше. До цього упродовж 10 років я розбирала особисте. Намагалася зрозуміти не лише як жити далі, маючи великий досвід втрат, але і як жити добре. До мене почали притягуватися люди, що мали схожий досвід. Вони казали: «Є відчуття, що ти можеш допомогти, можеш щось підсвітити».

Через такі розмови, не стільки терапевтичні, як просто людяні, ми виходили в якісь спільні взаємодії. Я йшла далі, і в якийсь момент мене почали запитувати: «Ви психолог? Ні? А хто?». Так я зрозуміла, що потрібна додаткова освіта.

А коли ви вперше почули про таку професію, такий вид діяльності?

Я була підписана на Сашу Уикенден, першу російськомовну доулу (громадянку рф з українським корінням), яка пройшла навчання у міжнародній школі INELDA. Саша багато писала про традиції горювання і те, що доулою можна бути не лише в пологах, а і в завершенні життя. В жовтні 2022 року вона досить помпезно анонсувала перший російськомовний курс.

Я подала заявку й потрапила в лист очікування. Пізніше мене запросили на навчання, але в умовах оплати була можливість сплатити в рублях, а на питання українських підписників, чому так, Саша відповіла, що всі мають право на співчуття, в тому числі й родини російських військових. Саша не живе в росії з 2012 року, підкреслює свою антивоєнну позицію, але я зрозуміла, що не можу йти вчитися до людини, яка розділяє такі принципи. Я вірю, що це має певний відбиток. Хоча в нашому інфопросторі є доули, які закінчили саме той курс і вже працюють. Мені важко це прийняти, однак і вони потрібні.

Людей багато, як і горя та втрат, а доул мало, тож кожна робить щось своє

Натомість ви отримали освіту в США. Як дізналися про таку можливість?

Цей курс мені порадила Юлія Бакалова, яка була моєю доулою в других пологах, заснувала бренд i.love.my.cycle, що пропонує засоби менструальної турботи, а зараз консультує пари щодо планування вагітності та навчає методам дослідження жіночого циклу.

Після початку повномасштабної війни вони з дітьми опинились в Ірландії. І на момент моїх пошуків місця навчання вже очікувала початок семестру. Вона скинула мені посилання на курс в UVM і сказала: «Глянь їхню програму, чи тобі відгукується». Я довірилась її вибору та пішла вчитися за нею.

Курс навчання тривав 8 тижнів, ще 8 тижнів до цього ми з подругою з Чикаго практикували англійську, проходили навчальні модулі курсу за допомогою Google та чату GPT. Чотири місяці безперервного читання, слухання, говоріння, писання та мислення англійською про смерть та її місце в нашому житті – ще той виклик.

Тобто ця професія вперше з’явилася у США, і вона є офіційною?

Термін доула з’явився відносно недавно та використовувався до компаньонок в пологах. Професію «доула завершення життя» сформувала Діанна Кокран, колишня медсестра хоспісу. В 2005 році вона розробила першу навчальну програму сертифікації доул смерті, що включала і непрофесіоналів, і медичних працівників.

Досліджуючи цю тему, антропологи США зрозуміли, що те, як людина помирає, здатне переписати сенс усього її життя. Білль про права помираючої людини від 1976 року каже: «Я маю право не помирати на самоті». Люди потребують людей як на початку життя, так і в його завершенні. Найбільшої популярності професія набула в ковід: люди були на самоті, втрачали близьких, потребували підтримки. Й кількість фахівців було збільшено втричі через затребуваність.

Але ця професія не є офіційною поки що ніде у світі. На курсі нас наставляли: «Ви не маєте права казати, що ви сертифіковані доули, бо це означатиме, що ви вписані в якийсь закон, а це не так, правильно – доула з професійною сертифікацією». Ми маємо право частково надавати так звану «ручну допомогу», тобто за потреби бути сиділками.

Але, по суті, найперше – це немедична, емоційна підтримка: створення проєктів життя людини або ж спадщини (не юридичної), коректне завершення життя, яке залишає приємний післясмак, відчуття, що ти все встиг

А як це регулюється в Україні?

Якщо коротко – ніяк. Американці вважають, що нам щастить, бо відсутність створеної системи – це можливість збудувати її під людей з нуля. Якщо ми говоримо саме про супровід завершення життя, навіть у дорогому, приватному хоспісі, люди рідко отримують емоційну підтримку та щиру зацікавленість їхнім життям. Усе залежить від здібностей та навичок окремих людей: лікарів, медсестер.

До того ж ми маємо свою, особливу історію – велику кількість знань від предків. Наші бабусі дуже багато вміли та знали, й усе, що здається нам забобонами, насправді має сенс. Тож українки, які отримують базове навчання в цій галузі в США (про кордони, правила поведінки та місце доули в системі), можуть докласти сюди й цю спадщину. І це вже виходить така трохи магічна історія.

У чому полягає ваша діяльність, що ви робите? І як саме?

Спробую сформулювати. Люди вважають, що робота доули – це щось на кшталт терапії, але насправді це як створити контейнер, в який людина може розмістити свої почуття. Ти стаєш цим контейнером. І тут важить власний досвід.

Люди, які втрачають своїх близьких, часто приходять з одним і тим же питанням: «Я не розумію, що відбувається. У мене відчуття, що я не там і не тут. Мене нічого не радує, немає сил, нічого немає». І часто виявляється, що всі ці роки вони займались чим завгодно, окрім усвідомлення того, що трапилося. Ти питаєш: «А ви горювали?» – «А як це?». І стає зрозумілим, чому їм так погано.

Або людина каже: «У мене померла бабуся чи дідусь, і вже пройшло багато часу, а я не можу це відпустити, не можу жити далі, чому так?». Ти розпитуєш, яку роль ця людина грала в житті, і виявляється, що вона заміняла батьків. І це вже зовсім інша історія.

Тобто моя роль полягає в тому, щоб підсвітити людині, що саме вона втратила в собі через втрату, дати цьому місце, а також показати, що бажане життя знаходиться в іншому напрямку. Щоб жити далі, треба спочатку дати місце втраті, а потім вже кудись рухатись.

Люди завжди приносять себе і говорять про себе. І для того, щоб це побачити, потрібне, умовно, достатньо чисте дзеркало

• 

• 

І ви є цим дзеркалом? Вчите все проговорювати, переживати і проходити?

Так. У нас в суспільстві прийнято, що якщо комусь погано, його світ руйнується, він втратив близького, інші просто самоусуваються, залишають людину в цьому стані, щоб не турбувати, не сказати чогось зайвого. Насправді найважча історія – просто бути поруч. Бо люди, які не мають цих навичок, зазвичай починають думати: «А як я буду почуватися, коли зі мною це станеться?». І так сильно лякаються своїх почуттів, що більше не можуть підтримувати. Їм важко витримувати сльози, бо коли хтось плаче, вони плачуть з ним про себе, їм страшно за себе.

Тобто ви вносите у це конструктив, який кудись виведе?

Це може звучати дещо пафосно, але мені здається, що я допомагаю людям подивитися в бік життя після втрати. У давньогрецькій міфології є річка Стікс, і люди, які втратили когось, уявляються мені на березі. Вони дивляться на той берег, де є їхні рідні, відчувають обірваний зв’язок і не розуміють, куди їм рухатись далі, бо перед ними вода, вони ще живі, але хочуть туди, на той берег, до рідних. І витрачають власні життєві сили, поки стоять на березі. А життя – воно позаду. І для того, щоб розвернутися, потрібен хтось, хто знайде тебе, вислухає твій біль та допоможе згадати інші сенси життя.

На сьогодні я знайшла, як поєднати всі знання, які маю (езотеричні, матеріалістичні, психологічні, знання з підтримки), і ні в чому не бути радикальною. Я завжди готова знайти те, що буде для людини безпечним. Людям, які прийшли зі своєю втратою, які є на кордоні зі смертю, байдуже, яким шляхом ми підемо до життя. Хоч яйцем будемо викочувати, аби подіяло. Тож я спочатку слухаю, потім щось питаю, запалюю свічку, і взаємодія наповнюється теплом.

Хто є вашими клієнтами?

Зазвичай це люди за 30 або старші, які мають стабільний, середній дохід, доросліших дітей. Вони вже пережили кризу особистості, втомилися триматися і жити так, як зручно для когось. Вони хочуть жити добре для себе. Часто це люди, які кілька років знаходяться в терапії і кажуть: «Я перепробував усе, але це не допомагає. Не розумію, чому, не можу дістатися до центру проблеми». І тоді це приносять мені, і ми дістаємося. Останнім часом все частіше знаходять жінки з прямим запитом: «Я хочу взяти власну життєву силу».

І в цих взаємодіях завжди знаходяться і травми, і втрати, і море невиплаканих сліз, а за ними сила та сміливість бути дорослими й жити своє найкраще життя

Як і де ви знаходите цих людей чи вони вас? 

Я запитувала в американців, як це працює у них. Їхні відповіді зовсім не вписуються у наш контекст. Вони кажуть: «Ви можете прийти до вашої церкви і сказати, що ви доула. Священник, якого запрошують до помираючого, може розповісти родині про вас». Я така: ну, це навряд. «Добре, тоді ви можете звернутися в агенцію з поховання, до них же приходять родичі померлих». Я: це теж не наша історія. Вони: «Тоді створюйте спільноту. Якщо ви будете мати хоча б десяток однодумців, які горять тим, що ви робите, вони будуть розповідати це іншим, а ті іншим».

Це дійсно так. Тому я пишу публікації в соцмережах, і на них приходять люди, найбільш готові щось робити. Я намагаюся створити доброзичливу спільноту через ініціативу підвішених консультацій. Кажу людям: «Ви можете купити собі каву й пригостити мене вартістю другої. Не варто відмовляти собі в каві заради такої допомоги».

Моя онлайн- консультація коштує 2 000 гривень за годину, для багатьох людей це дорого. Загалом важко буває виділити хоч якісь кошти на себе, коли людина знаходиться в гострому горі та дефіциті ресурсів. Коли збирається сума на одну онлайн-консультацію, я пишу про це в соцмережах та запрошую в роботу тих, хто потребує моєї присутності, але не має змоги оплатити таку послугу.

Мені відчувається, що Бог любить мене, бо люди приходять вдячні. Люди, які просять ці консультації, –  це не ті, хто звик брати безкоштовно або не платити ні за що. Це ті, хто дійсно в кризі. Буває, пишуть: «Я можу внести половину, от у мене є тисяча. Ви писали, що на зараз є підвішена тисяча. Можна, я заберу її собі з доплатою?». Ці люди згодом виходять зі своїх важких станів, починають почуватися краще, знову працювати та заробляти. І вони повертаються й кажуть: «Я теж хочу комусь допомогти». Тобто це таке коло добра.

І моя відповідальність тут в тому, що я знаю, чого ця робота коштує мені. Я не зможу бути «прозорим контейнером» та «чистим дзеркалом», якщо не буду наповнена. Неможливо бути уважним і чутливим в стані втоми й вигоряння

Скільки клієнтів у вас вже було? З чим вони приходили?

Важко сказати, адже донедавна робота була хвилями. Ще до навчання були люди, які приносили втрати або якийсь біль свого дитинства. Там теж є місце для балансування життя і смерті. Все, що відчувається розділенням життя на “до” та “після”, можна розглядати, як втрату та метафоричну смерть: стосунки, родину, батьків, втрату тварин, власних сенсів та себе в попередній формі.

Важливий момент, який є майже в кожній взаємодії з людиною, – це потреба «отримати дозвіл» на життя, якого ти хочеш. Батьки мають над нами безмежну владу до певного віку (мама взагалі вирішує, будеш ти жити чи ні), створюють кордони та установки хорошого та правильного для нас, спираючись на свій досвід та досвід предків. Але життя дуже змінилося, і те, що було актуальним раніше, майже не працює зараз. І це те, що роблять психологи довгим шляхом, – прокладають дорогу в те, як людина хоче жити сама.

Моя суперздібність – діставатися в досвід на рівні тіла та почуттів. Психолог тут теж важливий, він допомагає збудувати нові кордони, але вийти зі старих – це опинитися в порожнечі. І це дуже страшно. Нещодавно клієнтка сказала, що те, що ми робили, відчувалося їй ініціацією. Дійсно, колись так і було, навчені люди вводили в контекст актуальних реалій життя. У нас ця традиція забута, бо носіїв цього знання залишилось мало, а потреба в ініціаціях та благословіннях залишилася.

Як змінювалося ставлення до ваших послуг за той час, що ви ними займаєтеся?

Зазвичай мої клієнти ставляться до цього з повагою, сумом та радістю, що хоч хтось про це пише та говорить. Хейту, на щастя, не було. Хоча є якісь випадкові люди, які прийдуть, знецінять, нагадять і підуть. Я на таке не реагую.

Є молоді жінки до 25 років, які чесно пишуть, що сильно боялися смерті раніше, але чим більше читають мої дописи, тим краще почуваються, бо я сильно впевнюю про життя, і через мою призму бачення світу дивитися в кінечність життя значно легше.

Є люди, які приходять на консультацію просто поговорити про смерть. Була жінка з таким запитом: «Я виросла в селі, і в нас смерть тварини чи людини сприймалася як щось звичайне. Чому люди так цінують життя?». І це теж цікавий напрямок і розмови, і роботи. Бо, як виявилось, і ті, хто бояться смерті, і ті, кому вона зрозуміла та знайома, так чи інакше бояться жити.

Ніколи не знаєш, де саме знайдеш заборону на життя в окремому досвіді окремої людини

Чи є якийсь кодекс професії, який, можливо, ви сама для себе виробили?

Так, є. Історії клієнтів належать клієнтам. Метафори, які я бачу в цих історіях, – мої. Через метафори легше описувати особисті почуття та переживання людей. Також клієнт та доула не можуть бути друзями, особливо, якщо ми говоримо про супровід завершення життя. Тож я намагаюся притримуватися кордонів.

І ще дуже важливе правило – коли до тебе звертається клієнт, ти повинен запитати себе: чи маю я зараз достатньо ресурсів, сил, здоров’я, наскільки я виспаний, нагодований, відпочив, щоб бути прозорим для цієї людини й не розповідати їй про свій досвід і про себе? Адже тебе як особистості в цьому контакті немає, є лише прозорий контейнер, в який хтось розміщує свої почуття. Якщо він сам запитує, а чи було у вас щось таке, ти можеш сказати, але знову-таки, розвертаючи його увагу до себе самого.

Тут я спираюся на власні відчуття. Моя особиста, я вважаю, дуже сильна риса в тому, що я свого часу вчилася на юридичному факультеті й маю внутрішнє відчуття закону. За роки опрацювання своїх втрат я добре змогла це налаштувати, і буквально чую, коли щось не можна казати чи робити. Коли людина щось просить, а в мене десь в грудях стоїть: ні, ні. Чисто інтуїтивно.

Ви спілкуєтесь з клієнтами зазвичай онлайн чи офлайн?

Формат роботи залежить від запиту та готовності йти в глибину. Це відрізняється і по часу, і по вартості. Розмістити болісний досвід та приділити йому увагу, поговорити про почуття, коли в родині хтось у передсмертному стані, підготувати родину до завершення життя свого родича можливо онлайн. Взаємодії в гострому горі, розмежування кордону між живим та мертвим, запити в стилі «чому все так?» і навіть ментальна взаємодія з втраченими близькими – теж можливі онлайн.

В очну роботу до мене йдуть за глибинними змінами через тілесну та енергетичну взаємодію, така робота триває до трьох годин та коштує дорожче. Я також вчилася мистецтву сповивання. Традиційно це роблять після пологів, щоб «закрити» жінку енергетично, «поховати» та відгорювати бездітне життя та «народитися» мамою.

Сповивання формує та зміцнює кордони нової реальності. Як виявилось, це працює і в травмуючому, довколосмертному досвіді. Тож це може бути і формат сповивання, коли ми проводимо з людиною до 8 годин разом про її запит

• 

• 

Мені здалося, що до вас звертаються в основному жінки? Чи чоловіки теж?

Чоловіків було аж четверо: один військовий на сповиванні, один цивільний теж на сповиванні, один чоловік онлайн, з прямим та зрозумілим запитом і досвідом практик, і один шахрай-абьюзер, який хотів, щоб я трансформувала всю його ненависть до жінок в колишню, а чорнухою я не займаюсь.

Коли я пишу, то й чоловіків тримаю у своїй увазі, але, на жаль, ініціаторами всіх сімейних трансформацій і про горе, і про життя все ще є жінки. Особливість більшості чоловіків у цій справі така, що вони наче в магазин прийшли: платять і очікують, що ти зараз зробиш їм диво. Жінки свідоміше йдуть як у власний біль, так і в зростання. І більш вдячні.

Але чоловіки на сповиванні – це класно звучить.

Їм важко в цих процесах. Ми мали розмову зі знайомим сценаристом, який хотів зробити ролик для розповсюдження інформації про мою роботу. І йому було дуже важко зрозуміти, що таке тримати простір чи надавати емоційну підтримку. Таке відчуття, що патріархальний світ виховує чоловіків під дію, а доульство – воно про процес. Єдина дія, яка там можлива, – бути, дихати, свідчити. Це простіше пояснити на прикладі пологів, які дуже про процес, а не дію, і до того, як винайшли синтетичний окситоцин, їх було майже неможливо прискорити зовні. А мій знайомий уточнював: «Чи прискорить доула відновлення після втрати? Чи буде людині легше помирати з доулою, ніж без неї? А що вона взагалі робить? Як нічого, просто поруч сидить? А за що тоді платити?».

Як показує практика, всім людям важко перебувати просто в процесі й не розуміти, для чого це, яка мета, куди це приведе, але чоловікам в такому просто нестерпно.

Це вимагає від чоловіків контактувати з «внутрішньою жінкою», Анімою, про яку писав Юнг. Відчувати всі відтінки життя, а не лише радіти його результатам

Мені здавалося, що найперше ваші клієнти – ті, хто помирають, тобто хочуть якось правильно, красиво померти. А це зовсім не так. Чи були у вас такі взагалі? 

Таких ще не було, але я мрію про це. Однак, на жаль, поки що не розумію, як вийти в поле людей, які помирають. У цьому місці відчувається дуже багато сорому, адже, на відміну від пологів, смерть – не дуже приваблива історія. І людям, напевно, страшно показувати цей бік свого життя: і виснаження, і те, як важко.

Я маю знайомих, у кого є хтось лежачий, або помирає, або знаходиться в кінці життя. І пропоную: «Я можу безкоштовно, за велике «дякую», прийти й побути з ним для вас». Але людям важко навіть допустити думку, що можна, умовно кажучи, відпочити у цій ситуації: типу, ну як я кудись піду, як я для себе щось зроблю, якщо в мене таке. І це проблема не навчання і не фахівців, а нашої ментальності. Тут дуже багато вини.

Що найважче і найприємніше у вашій роботі?

Найважче, коли людина розповідає про свій досвід, і ти їй дуже обережно кажеш: «У мене немає відчуття, що ви щось готові з цим робити», а вона запевняє: «Ні, я точно готова!». Але насправді її тягне назад, вона не хоче говорити про себе, свої почуття – хоче говорити про іншу людину і свій травмуючий досвід. І це небажання людини рухатись, дивитися в неприємне чи болісне, на жаль, потужніше за будь-які здібності у світі. Тут я не можу допомогти, і це викликає таке безсилля. Це схоже на те, як бути свідком дитячої істерики: коли дитина у фрустрації хоче, умовно кажучи, купити мішок бетону, а ти не можеш, навіть як маєш гроші. І от вона ридає, а ти просто стоїш, співчуваєш.

А найприємніше – це відчуття збільшення життя. Це коли люди, проживши щось важке, потім питають: «Це дійсно зі мною відбулося, не приснилося?».

Або коли ті, що не можуть відпустити своїх загиблих чи померлих родичів, врешті-решт роблять це після певної ритуальної роботи, і виникає відчуття, що живі з живими, а мертві з мертвими, цей кордон нарешті вибудовується. У ці моменти і люди, і я відчуваємо дуже багато життя. Це неможливо описати. Мене обсипає мурашками, накривають хвилі тепла й холоду, навіть хочеться стрибати, бо це так потужно!

Я мала досвід дбайливої присутності у втраті вагітності на терміні, коли ніхто про це ще не знає, та досвід ритуального прощання з вагітністю, яка не закінчилась щасливою випискою.

Це безмежно боляче та сумно, але й прекрасно водночас. Тому що живі відпускають неживих. Саме в цей момент я розумію, що хочу жити заради ось цього фінального відчуття в роботі

Наскільки важко брати на себе чужі емоції? Як ви з цим справляєтеся, як відновлюєтеся?

Я не беру на себе чужі емоції, я їх свідчу. Раніше мені було важко відпускати історії людей. Вони сильно заряджені, і навіть не смертю (я відчуваю в них потенціал життя), після такої взаємодії важко заснути, тебе ще трохи ковбасить. Коректний вихід із цього потребує розміщення досвіду кудись далі, і зазвичай люди розповідають це іншим людям.

Але нам по кодексу нічого нікому розповідати не можна, бо історії клієнтів не належать доулам. Тому я виписую кожну взаємодію у спеціальний зошит: як тільки ти виймаєш це з голови на папір і не перечитуєш, воно перестає бути частиною тебе. Ця практика допомагає мені. Там, де я відчуваю, що мені боляче свідчити та хочеться плакати, я завжди повертаюся у спогад і вишукую: про що це було для мене, про що мої сльози? Ми всі завжди плачемо про себе.

Чому ви навчилися, займаючись своєю діяльністю, що для себе зрозуміли про смерть? Як взагалі правильно це сприймати?

Це дуже важке знання, воно є особистим для тих, хто втратив когось, і це складно прийняти, знаходячись у гострому стані. А знання полягає в тому, що смерть дійсно має свої дари. Ти доходиш до цієї точки, пройшовши через втрати, горе, біль. Коли ти це пройшов, але не помер, дивишся назад і раптом усвідомлюєш: це не те щоб на краще, але якби з тобою цього не відбулося, ти б не став тим, ким є зараз. І коли я приїжджаю до батьків на цвинтар, а їх немає вже 13 і 11 років відповідно, я на них дивлюся, сповнена вдячності – їм, їхньому шляху, собі за те, що я вижила. Звісно, ми не можемо казати людям, які когось втратили: слухай, за пару років ти будеш вдячний. Ні. Це те, до чого приходить сама людина з часом.

Одна з моїх клієнток сказала: «Важливо не просто добре жити, але й в останній подих відчувати, що це все було недарма». І це те, чому багатьох людей так лякає смерть. Ми живемо значну частину життя в перегонах за соціальні категорії успіху, а потім раптом рак чи інсульт, і тебе приземляє усвідомлення, що це все не важливо.

Я почала помічати життя та вийшла з автоматичних «дім-робота-дім» лише після втрати щитовидної залози та онкодіагнозу. Мені було 25. Моїм батькам було 44, і їхній рак був жорсткішим

• 

• 

Як ваші близькі й друзі ставляться до вашої роботи?

Старший син взагалі ходить і усім про це розповідає, пишається. Чоловік теж звик, але спершу дивувався, казав: «Ти що, серйозно мрієш їздити до людей на останній подих?». Я відповідала: «Так, я мрію, щоб люди мали когось поруч у такий момент». Бо я не мала, коли моя мама помирала, і це було дуже травмуюче. Я аж зараз усвідомила, наскільки мені тоді було самотньо, хоча я мала друзів.

Оточення, на щастя, заряджене моїм оптимізмом і життєлюбством, розуміє, що це про життя. А тих, хто засуджує або боїться, я навколо себе не маю. Загалом же люди на це реагують дивно. Коли я кажу захоплено, що підтримую людей у втратах і в кінці життя, вони такі: «О Боже, це, мабуть, так важко». А я думаю: «О Боже, це так красиво». І ми тут не стикуємось. Це теж важливо пояснити. Я вважаю, що добре жити – дорівнює гідно помирати.

І те, як людина відходить з життя, або те, як вона протягом життя закриває певні ситуації з попереднім досвідом, напряму впливає на якість життя, на кількість сил, які ти маєш, і на те, куди ти реалізуєш свій потенціал.

Що змінилося у вашій діяльності з початком повномасштабного вторгнення?

Багато чого, адже до війни я мала поруч багато жінок, які робили щось схоже. Жінки збирали кола, робили майстерні з енергетичного масажу-ребозо, зі створення писанок. Я була поруч із ними, але боялася проявлятися.

Коли почалася війна, майже всі мої жінки виїхали, бо вони – багатодітні мами. А ми не виїжджали. Тож у березні 2022-го, коли я почала дивитися, хто залишився, бо хотіла зібрати жіноче коло підтримки, виявилося, що нікого немає.

І я така: то хто ж буде людей відігрівати? Увесь той рік я майже щомісяця збирала кола підтримки, це було потрібним та відчувалось важливим

Під час і після війни травмованих людей вочевидь ще більше. Тобто таку діяльність, як ваша, треба якось масштабувати?

Певна, що так – ми маємо принаймні дивитися в бік створення і спільноти, і культури. Якщо кожна людина буде думати про те, як їй бути більш живою, про добро і увагу одне до одного, усім буде легше.

Під час навчання за правилами американської спільноти ми мали всі 8 тижнів спілкуватися одне з одним з доульськими навичками: умовно, якщо ви розповідаєте про свій досвід, я маю звернутися до вас на ім’я, подякувати, що ви цим поділилися, спитати, як ви почуваєтеся зараз. Коли ж я намагалася це перенести у нашу спільноту, зокрема, на фейсбук, це було помилкою, бо люди реагували максимально агресивно. Це сприймалося як неофітство. І це мене теж травмувало, я не розуміла: чому всі такі злі? Але, якщо я буду зважати на недоліки системи, то далеко не піду.

Я тримаюся за думку, що ресурсних людей більше, аніж втомлених. І вони здатні розподілити заряд добра на тих, хто цього потребує.

У нас це дійсно дуже актуально, і така допомога людям – незаповнена ніша.

Так, бо якщо в США, де люди теж бояться смерті, вони мають купу соціальних місць, куди це можна принести, то у нас залишаються сам на сам з бідою плюс отримують щось типу «тримайся», або «йому там краще», або «ти молода, народиш ще».

Велика кількість людей чекає завершення війни, щоб випустити напругу. Це як стиснута пружина. Багато хто відчуває провину за те, що десь там гинуть люди, а я тут дозволяю собі масаж чи щось більше за базове. Але на прикладі чоловіка після поранення можу сказати, що на його відновлення знадобилося море ресурсу. І якщо ми будемо мати вигорівших цивільних, нікому буде тримати військових після повернення. Це вже помітно там, де вони потребують особливого ставлення чи уваги, – людям поза контекстом важко з цим контактувати. Це приводить до відсторонення, страху та сорому з боку цивільних та агресії з образами з боку військових. Знову виникає протистояння та конфлікт.

Однак тут навіть моєму чоловіку з моєю підтримкою важко прийняти, що і це – частина життя. Легше розділити на чорно-біле і сказати, що ось ці хороші, а ті погані. Хороших підтримуємо, поганих цькуємо. А це не так працює.

Думаю, одна з ключових рис дорослої людини та дорослого суспільства – це могти усвідомити, що кольорів більше, ніж два, що люди самі по собі не тільки хороші чи погані. Вийти за рамки звичної парадигми

• 

• 

Чи готові ви ділитися своїм досвідом?

Так, мені дуже б цього хотілося. Хай це буде навіть не перший україномовний курс, але важливо, щоб він був. Коли чоловіка поранило, я була у Харкові майже тиждень поруч з ним і тими, хто втратив кінцівки. І спостерігала, як люди почуваються після великих травмуючих подій. Мені було важливо зрозуміти принцип, тож я уважно слухала їхні історії й будувала маршрути того, як це працює. А потім приїхала в Київ і за тиждень написала вебінар на три години навчання про енергетичну збірку військових на базі сповивання (у нас є майстри, які цим займаються). Якась кількість жінок його подивилася, почерпнула щось для себе. Цією інформацією я й зараз готова ділитися.

Ще я адаптувала американську традицію, яка називається «Death over Dinner», буквально «Смерть під час обіду, або Обід з розмовами про смерть», і збираю такі обіди очно та онлайн.

Це формат дружньої підтримки, де можна і смачно поїсти, і поговорити про те, що заважає жити. Також це може бути обід в родині, яка скоро втратить когось або має людину в кінці життя. Під час їжі легше говорити про важке, бо ти отримуєш сили від теплих страв та увагу в дружньому колі. Перший такий обід був 21 жовтня 2023 року в Києві, а другий ми робили в Харкові 24 лютого, я спеціально на цю подію їздила. Якщо будуть бажаючі в інших містах, я теж приїду, або можемо зібратися онлайн.

Ще планую отримати сертифікат з програми підтримки тварин в кінці життя і людей, які втратили тварин, який також є в університеті, де я вчилася. Бо запит на таке теж є. Досі я мала лише одну консультацію про підтримку перед втратою тварини, але дописи про це збирають велику кількість коментарів та реакцій. Люди потребують такої підтримки, бо втрата тварин часто болить не менше, ніж втрата людей.

Ви плануєте цим займатися усе своє життя?

Не загадую назавжди, але на сьогодні – так. Після кожної людини, з якою я працюю, я відчуваю подяку всесвіту. І кажу: «Боже, дай мені, будь ласка, стільки здоров’я, щоб я могла займатися цим і надалі».

В чому я бачу свою місію? Давати місце для смерті й примножувати життя

Як дивитеся у майбутнє – з оптимізмом чи навпаки? І чому?

З оптимізмом. Я навіть на війну дивлюся як на боротьбу між життям та смертю. І коли люди відчувають сором за те, що вони дбають про себе, я кажу: «Дивись, якщо ти завтра станеш мертвим, це допоможе нам перемогти? Ні. А якщо ти зможеш бути живим, працювати, допомагати, донатити? Так. Навіть якщо ти не на фронті, ти маєш бути живим, щоб сприяти перемозі добра над злом».

В росії дуже багато стагнації, вона дивиться в минуле, а це про смерть. І вона намагається розповсюдити смерть, це її основна мета. Якщо туди запустити життя, все розвалиться, бо тримається на чесному слові і великих інсинуаціях. Ми ж тримаємось на силі життя багатьох людей, які вірять в нас та стоять за нас. Я відмовляюсь вірити, що стагнація, минуле та смерть переможуть. Це мій особистий виклик.

Мені незрозумілі люди, які не їдуть з України, але хочуть, щоб тут була росія: в чому проблема, як тобі не подобається тут, а подобається там, збери валізу та їдь! Ти ж не дерево, ти можеш змінити ґрунт під ногами. Я колись жартувала, що стало б набагато легше жити, якби ми просто обмінялися «п’ятими колонами» з сусідами. Та на сьогодні і цей жарт десятирічної давності виглядає недоречним.

Про що мрієте найбільше?

Це важке питання… Скажу, як є. Я мрію, щоб моїм дітям не довелося воювати.  Нещодавно у мене стався панічний напад, коли я почула: «Готуйтеся, ця війна на роки». Чесно, я не хочу, щоб так було.

Ще мрію, щоб у нас так само дбали про життя, як у США, де базові потреби більшості людей закриті. І є культура піклування в кінці життя – це дуже дорого, але й дуже людяно

У нас це поки що зовсім не так. Я б хотіла, щоб соціальні професії мали гідну оплату, бо як можна жити добре, коли люди, які структурують нас через знання чи здоров’я, живуть погано? Щоб ми дивилися в бік змін і особистої відповідальності за ці зміни, щоб працювала схема: кожен робить свою роботу гарно і має внутрішній закон. Бо інакше прилетить. І воно прилетить, я вірю, що кожному прилітає за своє.

Що до особистого – я давно мрію побувати в Марокко і в Ріо-де-Жанейро. А зараз рада бути здоровою і множити це відчуття в інших. Я дійсно живу з цією думкою, і це те, що викликає у мене щоранку відчуття: як добре, що я жива! Особливо, коли сили ППО збивають за ніч всі повітряні цілі без руйнувань і втрат.

Упевнені, ця розмова для багатьох стане терапією, відкриттям, підтримкою, а можливо навіть допомогою у житті. Маємо ще одне таке ж глибоке інтерв’ю з першою жінкою-капеланкою в Україні, почитайте…