інтерв’ю
НАТАЛЯ
ГУРНИЦЬКА
письменниця-львів’янка
про свій бестселер «Мелодія кави у тональності кардамону», секрети щасливого шлюбу й капелюшки
розмовляла:
Вікторія Шапаренко
Авторка бестселеру «Мелодія кави у тональності кардамону», за яким знято серіал «Кава з кардамоном», теж дуже успішний, і за кордоном ще більш, аніж в Україні, дуже приємна жінка. Видається, вона знає секрет, як завжди зберігати спокій та оптимізм, насолоджуватись моментом. Й носити капелюшки.
Пані Наталя – з тих галицьких жінок, яким дійсно пасує слово «пані». «Я львів’янка у шостому поколінні, моя родина тут проживає ще з ХІХ століття, тож Львів, напевно, в моїх генах, і природно, що я цікавлюся його історією, – розповідає вона. – Родина у мене типова галицька, свого часу репресована – сестра бабці була вивезена у Казахстан, а двоюрідний брат був в УПА і там загинув… Така галицька родина, яка відчула на собі всі сталінські репресії й «принади» радянських часів. Змалку я жила наче в іншій реальності, реальності сім’ї, сконцентрувавшись на родинних історіях, старих альбомах. Це було справжнє, до душі. Решта ж було зовнішнє і, таке, знаєте, нещире. Не любила я радянську систему. Тож і в школі була не активна, бувало, що й виганяли мене на якомусь політичному заході, бо не так поводилась».
Власне, через те, що зростала Наталя в СРСР, вона й отримала економічну освіту замість омріяної журналістської або історичної. Надто така освіта в ті часи була заполітизована.
Та вибрала вона все-таки нейтральний економічний факультет. «Скажу відверто, економіст я не дуже, – провадить пані Наталя. – Хоча вчилася добре, маю багато колежанок саме з періоду навчання на економічному, знаю, яка це складна робота, поважаю людей, які можуть тим займатися й досягли у професії успіхів. Просто кожна людина має робити те, що їй до душі. Тож життя все одно привело мене туди, де призначено. Я завжди любила писати, любила історію, і навіть як була економістом, й була вільна хвилинка, мала рукопис в шухляді, й увесь час поверталася до нього. Бо саме це мені подобалося. Пропрацювавши буквально кілька місяців, я пішла в декрет, але перша дитина у мене померла… На моє місце вже взяли іншу людину, і я не стала його добиватися. Переживши такий стрес, не мала сил боротися чи воювати».
Наталя вирішила зосередитися на тому, щоб виносити й народити дитину, тож розрахувалася з роботи і фактично осіла вдома. Й водночас почала більше писати.
Пані Наталю, то так і народжувався ваш роман-бестселер?
Загалом, скільки я себе пам’ятаю, я писала. Навіть у першому, другому класі – якісь п’єси, оповідання. А коли ще не вміла писати, то гуляла на подвір’ї й вигадувала якісь історії, фантазувала. Бувають діти, які створюють свої світи, от і я такою була.
А ще моя бабця дуже любила книжки й дуже багато читала, то й мені купувала багато дитячих книжечок. У мене були їх цілі стоси, й щодня бабця після обіду, коли мала час, мені читала. До речі, перша написана і видана мною книжка, «Мелодія кави в тональності кардамону», присвячена саме бабусі.
Що ще надихнуло вас на написання книги?
Напевно, читання. Я багато читала, проте для мене було відкриттям те, що існують правила написання роману. Свій роман я писала інтуїтивно. Й цікаво, що зробила все так, як цьому навчають у вузах. Потім, коли я взнала, що є правила написання романів, я навіть замислилася: якби я все це вивчала, хтозна, чи написала б роман. Я б думала не про емоції, не про естетику вкладання слів у речення, не про сюжет чи образи героїв, а про те, як це має бути правильно. А тут я діяла вільно, не замислюючись. Як сороконіжка, знаєте? Яку запитали, як вона ходить, і вона так задумалася над цим, що не змогла зробити й кроку 🙂
Як виник сам сюжет? Це була якась реальна історія чи повністю вигадана? Чи були у героїв прототипи?
Я завжди любила історію, і коли замислилася, що пора вже щось написати серйозніше, почала з того, що систематизувала все прочитане. Спочатку це була ідея написати щось про Львів часів Мазепи, і я навіть почала писати. Але потім, вивчаючи тему, виявила, що це був той час, коли Львів вперше захопили, розорили, і я вирішила, що не хочу про це писати. Плюс у цьому періоді я почувалася якось ніби не у своїй тарілці. А от Львів ХІХ століття був «мій», мені хотілося це досліджувати, про це писати. Почала збирати матеріали й наштовхнулася на історію забороненого кохання, яка мене вразила: кохання дідуся й бабусі митрополита Андрея Шептицького. Це було відкриттям для мене, адже нас вчили так, наче всі визначні люди – щось таке святе і канонічне. А це не так. Вони теж живі люди.
Про цю історію були спогади очевидців – зокрема, Софії, матері Шептицького, бабусею якої була Софія з роду Яблонських, а дідусем – Александер Фредро, польський драматург. Їхнє кохання було непросте, вони 10 років йшли до того, щоб бути разом. Софія була заміжня за графом Скарбеком, який побудував театр Заньковецької, але, очевидно, вони якось домовилися між собою, бо й п’єси Фредро ставили в цьому театрі, й ворожості між ними не було.
Це була дуже романтична історія: хтось з родини підтримував закоханих, передавав книжки з підкресленими словами як послання, Фредро хотіли одружити з російською княжною, але він був категорично проти. Мені видалася дуже цікавою ця проблематика для того часу, коли люди, маючи церковний шлюб, не можуть бути разом. Це цікаво й зараз.
Тож матеріалів було зібрано багато. Але потім я почитала спогади їхньої доньки про те, як Александер і Софія, вже старенькі, сиділи в кімнаті, плакали, перечитуючи свої любовні листи, і палили їх, щоб ніхто не дізнався історію їхніх стосунків.
Я тоді подумала про своїх бабусю й дідуся, які прожили 63 роки разом, уявила їх на місці цих людей – таких стареньких, зворушливих… І зрозуміла, що не можу порушувати приватність їхнього життя. Тому з’явилися вигадані герої – Адам і Анна
«Мелодію кави» називають любовним романом. Але, напевно, в ньому є ще щось, і секрет його популярності в тому, що він багатогранний.
Це дійсно так. В романі присутня багатошаровість: цікавий історично-звичаєвий сюжет, вишукана українська мова, психологізм і як основа та найглибший шар – філософія.
Найперше приваблює історія забороненого кохання, а ще те, що в основі історії закладено багато конфліктних ситуацій. Він – поляк, одружений, а вона – українка, донька греко-католицького священника. Плюс велика різниця у віці, плюс становище головної героїні, як дитини в сім’ї, де її не особливо люблять. Для нього – це останнє кохання, для неї – перше. Такий цілий клубок вічних проблем.
До речі, психологія – ще один факультет, на який я мріяла вступити. Але його не було у Львові, й батьки були проти, щоб я кудись їхала, а я була дуже чемна, та й сама така домашня, що побоялася кудись їхати без їхньої згоди. Хоча з шостого класу читала підручники вже для студентів філософського факультету, факультету психології. Тож у своїй книжці я все реалізувала. Тут і психологічна, і соціальна проблематика, й історичне тло. А ще я дуже люблю, як звучить мова, і я намагалася так будувати речення, щоб гарно читалося, щоб була естетика мови, коли одне речення перетікає в інше, як мелодія, і все гармонійно звучить.
Любовний роман – так назвали його видавці напевно для просування книги. А насправді ця історія – це щось значно більше. Для тих, хто шукає історію, є стосунки на тлі романтичної епохи, для тих, хто хоче насолоджуватись читанням, як процесом, є гарна мова, для тих, хто любить психологію, є психологічна проблематика стосунків між чоловіком і жінкою, батьків і дітей, сімейних, соціальних стосунків. А для тих, кому мало оцього всього, які шукають в книжці щось глибше, є філософський контекст, бо я люблю й філософію (і до екзамену колись готувалася за кілька годин, а потім складала на відмінно).
Саме це філософське підґрунтя у книзі присутнє як база, фундамент, без якого ця історія просто розсиплеться та буде пуста
А ще роман історичний. Як вам вдалося так гарно передати атмосферу тих часів?
Я вивчала мемуарні матеріали, свідчення істориків саме тих часів, бо сучасні трактують історію з трохи іншого погляду. Також ходила в музеї вивчати мистецтво й предмети побуту тих часів, слухала музику тих часів, читала книжки, написані в ті часи, вивчала історію костюму. А ще ходила по місцевості, яку я описую, щоб відчути її енергетику, знаючи, що там було в ХІХ столітті. Тобто намагалася жити в атмосфері того часу. Тому писалося легко – це так, як дивишся кіно. Воно мало бути в мене перед очима, щоб я могла його описати. І я бачила це реально: які були будинки, побут, стосунки, як говорили, що слухали, що співали, що їли… Мені треба було відчути ментальність того часу. Але це ж так цікаво! А все, що цікаво, це й просто, бо від душі, бо ти так захоплений процесом творення, що навіть не помічаєш, скільки зусиль доклав.
Скільки часу ви писали книгу?
10 років. Бо роман писався ручкою на папері (я просто не мала комп’ютера, а друкувати було ще важче). Потім я дала читати його літературознавцю, і той сказав: він дуже великий, це щось таке, як романи в Ірини Вільде, ніхто зараз того не надрукує. І я сіла й цілий рік просто переписувала свій рукопис – не викидала окремі уривки, а саме переписувала. Так роман став сторінок на 200 менший.
Це роман про заборонене кохання. Якось ви казали, що автор мусить сам горіти коханням, щоб писати про таке. Чи переживали ви щось подібне?
Ні, проблематика забороненого кохання – це трохи не моя історія і не історія моєї власної родини. Проте кохання – це універсальне почуття. І навіть заборонене кохання – це все одно кохання. Кожен із нас закохується, а тому знає, що це за почуття і які емоції воно викликає. Усе, що переживають герої, я, коли писала, переживала теж, адже письменники з тих людей, що мають високий рівень емпатії: інакше ти не зануришся всередину героя настільки, щоб його життя наче стало твоїм.
Ця людина мусить бути, як жива, і ти проживаєш з нею. Це добре, коли ти пишеш, але в житті це важко – кожна історія зачіпає глибоко, кожна втрата ранить як власна
Ви дуже тонко, елегантно описуєте еротичні сцени. Наскільки це було легко з вашим класичним галицьким вихованням?
А це є частина його. Щоб описати таке елегантно, інтелігентно і естетично. Таке й дівчата люблять читати, і старші пані. Буває, підходять до мене й кажуть: ну так, там є еротика, але то життя, і воно так гарно описано! І дивляться так, наче згадують щось своє. Це так приємно!.. Знаєте, люди гідні того, щоб пожити в такому естетично гарному світі чуттєвого кохання та тілесності.
Як авторка я ставила собі виклик: описати все детально, бо часто в літературі щось замовчується. Мені було цікаво пройтися по лезу ножа, на впавши ні у вульгарність, ні у ванільність. Швидше, з погляду психології й еротичних емоцій описати цю сторону людського життя. І коли створювали фільм, Олена Лавринюк, яка була і головною героїнею, і продюсеркою фільму, теж хотіла показати еротичну складову вишукано, інтелігентно.
До речі, я була присутня на зйомках таких сцен, мене не відсторонювали, я могла дивитися, щоб оцінити, наскільки все гарно зображено. Потім, правда, з серіалу якісь сцени вирізали. Не тому, що вони були надто відверті – просто серіал показували в час, коли біля екрану можуть сидіти й діти.
Олені Лавренюк залежало на тому, щоб зобразити еротичні сцени хоча б по настрою та емоціях саме такими, які вони були у книжці
Отак ми вже й почали розмову про серіал «Кава з кардамоном» за вашою книжкою. Ви ж теж знімалися у цьому кіно, і ваші доньки. Це вам запропонували чи ви сама? Дуже природно виглядаєте у костюмах минулих століть, до речі.
Від тої першої зустрічі з Оленою Лавринюк, коли все ще було в зародку, і до вибору акторів, костюмів, усіх дрібниць, ми були на зв’язку і постійно спілкувалися. Цей фільм – як частинка мого життя. Тож як я могла не бути у кадрі? Я щодня була на зйомках і, звичайно, захоплювалася костюмами і теж хотіла щось таке вдягнути. Тим паче, що й по типажу підходжу. І ще знаєте що? Часто автори екранізованих книг знімаються у фільмах в масовці, бо це на фарт для фільму. Загалом я чотири рази була у масовці: у першому тизері, у сцені на ринку, як Анна та Адам брали шлюб в костелі і на весільному балу з нагоди одруження. І це відчуття, коли ти всередині історії, неймовірне.
Мені було дуже зручно у старовинних костюмах, я дуже органічно в тому почувалася. І цікаво було – це як маленька пригода й можливість поносити костюми тої епохи, яка тобі подобається. Наприклад, коли в корсеті була всю ніч, як ми знімали в Будинку вчених бал, то не відчула жодного дискомфорту. Навпаки, настрій був хороший, і вдалося море гарних фоточок зробити 🙂 Доньки мої теж були задіяні в масових сценах, їм сподобалося. Дівчата взагалі ж люблять гарні сукенки і цікаве спілкування.
Ми всі були на зйомках і у Києві, і у Львові, і в Жовкві, і в Фастові… З усіма там спілкувалися. Фактично жили на знімальному майданчику
Фільм трохи відрізняється від книги. Сценарій писали теж ви чи з вами радилися?
Сценарій я не писала, моєю місією було консультувати, щоб не було ляпів історичних, а також редагувати діалоги, щоб вони були живі, як і сама мова. Оскільки сценарій писали кияни, а фільм про Львів, хоча б деякі діалоги мали мати нашу галицьку специфіку.
Зараз права на показ серіалу викупили в Європу. Чи очікували ви такого успіху?
Так, права на показ викупив Beta film – це німецька компанія, яка робить дистрибуцію на увесь світ. Наприклад, вони промотували серіал «Сісі» про австрійську імператрицю. Мені так пояснили: коли така компанія викупляє права на дистрибуцію, це щось таке ж неймовірно рідкісне , як би дівчина з Самбора вийшла заміж за арабського шейха, мільярдера.
Представники Beta film були вражені, наскільки наш серіал відповідає стандартам світової якості, якості історичних костюмованих драм. Вони й не думали, що Україна здатна на таке. Від ідеї до її втілення тут дійсно пройшло немало часу, але Олена Лавринюк знайшла не лише необхідне фінансування, а й справді талановитих фахівців з галузі кіноіндустрії, бо мета була саме така – щоб українське кіно стало на один рівень з потужними європейськими фільмами. Проте, коли ми прем’єрили в Україні, нам дуже зашкодило те, що це відбувалося в один день з прем’єрою сезону «Сватів». Але тоді для наших людей це було щось особливе, тож багато хто дивився саме цю прем’єру.
Зараз цей серіал показують в Латинській Америці, і він дуже популярний, можливо, навіть популярніший, аніж був в Україні. Ми в Україні десь маємо упередження, що наше не може бути потужним і настільки гарним. Десь є ще отой комплекс меншовартості. Література у нас теж на високому рівні. Можливо, бракує перекладів наших книг іноземними мовами. Так само з фільмами – є дуже сильні фільми, але їх треба просувати, щоб світ їх знав. Це проблема просування, а не проблема якості продукту.
У нашому серіалі російських акторів не було. Задіяні тільки українські та польські актори. Наше кіно дуже українське і має саме проукраїнську позицію.
Це міський український роман, про те, що українці – це не тільки кріпаки чи селяни, а й потужне міщанське, шляхетне середовище, священництво. Тобто ми такі ж самі, як інші європейські народи. І це найперше ми хотіли показати всьому світові
У цієї книги було й продовження, «Мелодії кави у тональності сподівання», з якого за бажання можна зробити й продовження серіалу. А ще ви написали «Багряний колір вічності», теж про кохання, але вже в інші часи. Може, хотіли б написати й про кохання сучасне? Часи зараз такі ж непрості… Але це не є завадою для кохання.
Знаєте, «Сподівання» – це ще про кохання, а от «Багряний колір вічності»… Кохання там спочатку, як один з епізодів, а загалом книга – це розповідь про складну історію України, про нашу боротьбу з тими «асвабадітєдями», які прийшли у Львів у 1939-му й робили там те саме, що зараз у Бучі, Ірпені, Ізюмі… Тож історія повторюється.
Про сьогодення теж маю оповідання – «Передчуття» у збірці «Львів. Кава. Любов». Його героїня, наша сучасниця, є реставраторкою з родини репресованих. Це перегукується з проблематикою роману «Багряний колір вічності», який описує події від Другої світової війни аж до Майдану, коли жінка втрачає сина, загиблого під час Революції Гідності. Можна вважати, що це теж сучасна книжка.
Зараз мені треба дописати третю книги трилогії «Мелодія кави» – «Мелодію кави в тональності кохання». Принаймні, щоб був матеріал для продовження серіалу «Кава з кардамоном». Є перспектива, що наступного року буде зніматися його другий сезон. Можливо, тоді ми одночасно прем’єритимемо і новий сезон серіалу, і третю книжку.
Зазвичай читачками любовних романів є жінки. Але ваші твори охоче читають і чоловіки. Як думаєте, що їх приваблює?
Минулого року до мене на форумі видавців підійшов чоловік, показав зошита й каже: я з вашого роману «Мелодії кави у тональності кардамону» виписав стільки цитат, як мало з якої книжки виписую. Бувало й таке, що саме чоловік підходив і казав: ну я розумію, там психологія, це може бути в романі жіночому, але там же скільки філософії! Зрештою, кому це справді потрібно, той вловить філософську складову роману. А кому ні, може навіть не помітити, що вона там є. Я намагалася писати так, щоб це було цікаво усім.
Загалом, часом жінки читають так звану чоловічу літературу саме тому, що там інша енергетика, і це цікаво, це теж потрібно. Бо якщо читаєш тільки жіноче, то це ніби якийсь однобокий погляд на світ. Так само й чоловікам потрібен інший погляд. Якось приходив дідусь і казав: треба, щоб вашу книжку й чоловіки читали, щоб знали, як жінці часом є непросто, як вона себе у світі почуває, які має проблеми.
Ще один чоловік казав: дякую, що ви зобразили героя не ідеальним, а то жінка, буває, як начитається романів про ідеальних чоловіків, і ну мені висловлювати претензії.
А у вас чоловік описаний такий, яким він є справжнім: часом робить погані вчинки, часом ображає, часом помиляється, але й таким подобається жінкам 🙂
Запитаю й про вашого чоловіка. Напевно, він теж є вашим читачем, можливо, й найпершим? Як він вас підтримує у вашій творчій роботі й загалом?
Найперший мій читач – моя старша донька. Чоловік читав першу книжку, бо я його попросила покоректувати текст. Більше він нічого не читав. Він юрист, це теж важка робота, і читання він має дуже багато. Але, звісно, він мене підтримує: як треба, принесе важкі книжки, десь зустріне мене, на потяг посадить, з потяга забере тощо. Це, напевно, не так про творчу, а про родинну підтримку. Він би мене так само підтримував, якби я робила щось інше. Чоловік з повагою ставиться до того, що я роблю, а як мені вдалося в тому ще й реалізуватися, то чому б і ні. Тим паче, мене ще бабця навчила: ти можеш цікавитися чим завгодно, реалізуватися в житті так, як хочеш ти сама, але це повинно бути не на шкоду родині. Тобто у мене спочатку родина, я спочатку їсти зварю, виперу, попрасую тощо, і коли все це зроблено, тоді є час на моє писання. Так само спершу спілкування з родиною, тоді все решта. Так розставлені пріоритети. Бо основа в житті – не тільки твоя робота й захоплення. Фундамент – це стосунки в родині.
Ви з тих, хто не ховає родину й не керується таким трохи маніпулятивним висловом «щастя любить тишу». Ви ж давно у шлюбі? Поділіться секретами, що треба, щоб це було довго й щасливо?
У шлюбі я скоро як 30 років. Бабця казала й мене так вчила: ми з тих часів, коли речі не викидали, а ремонтували. Це також і про стосунки, працю над ними. А не так: тільки щось не те, ти все зламав, кинув, починаєш спочатку. Звісно, що життя людей – це не життя голубів. Усяке буває.
Але ти намагаєшся берегти щасливі стосунки та любов. Важлива й повага, розуміння одне одного. Тож нічого надзвичайного
У вас вже й дорослі доньки. Чим вони займаються, які вони?
Так, доньки дорослі, вже працюють, хоча й не за фахом. Тепер так часто реалізовуються в житті. Світ багатогранний, ніхто не мусить займатися тільки тим, на що вчився. Людина змінюється, росте, знаходить себе у чомусь іншому. Це нормально, навіть добре.
Я не тиснула на них авторитарним вихованням, бо певна, що треба з повагою ставитися до дитини. Головне, щоби вона відчувала: ти на її боці, щоб не сталося, як би не склалося лося житті, бо усі ми робимо помилки, та це не означає, що тебе не зрозуміють і не підтримають. Попри все, треба, щоб за спиною був надійний тил, щоб діти знали: у будь-якій ситуації батьки поруч – будемо розгрібати все разом. І тоді є довіра, дитина ділиться з тобою особистим. Загалом виховують не чимось, а власним життям.
Попри зовнішню м’якість, здається, ви сильна людина. Пам’ятаю, як на презентації книги якийсь чоловік ставив провокативні питання й усяк намагався вивести з себе, а ви були така спокійна, дружня, наче в якомусь захисному колі.
Знаєте, я вже так багато спілкувалася з читачами й критиками!.. Є такі критики, які ще на початку моєї творчості казали: ця книжка хіба на один раз прочитати і забути. І досі це кажуть, вже 10 років. Я вже впізнаю цих людей 🙂 Думаю: якщо на один раз прочитати й забути, може, вже за 10 років варто нарешті й забути про це?
Всі ми різні. Якось до мене у Львові прийшов на зустріч чоловік з явними психічними розладами, який чув те, чого я не говорила, а потім написав скаргу на мене й на книгарню в поліцію, приходив слідчий… На щастя, одна з моїх читачок повністю записала цю зустріч, і я просто дала слідчому запис. У таких випадках дійсно трохи страшно, бо не знаєш, що у тої людини в голові.
Я дуже філософськи ставлюся до критики. За нею іноді приховані великі комплекси або й психотравми, і тоді людину варто не сприймати негативно, а просто зрозуміти та підтримати
Загалом, що є вашим оберегом? Джерелом цієї сили, енергії, оптимізму?
Напевно, є щось таке. Почуваюся захищеною всесвітом. Як хтось нападає, думаю: Боже, хоч би Всесвіт не надумав відновлювати справедливість у надто жорсткій манері. Бо й таке буває. Тож я стараюся не реагувати на негатив, щоб не спровокувати цю кару. Звісно, людина має право на свої думки. Можливо, хтось хоче вилити негатив, та й енергетичні вампіри є. Просто я не ведуся.
Є такі люди, які бачать насамперед погане, а є ті, які шукають добре й світле. От я з таких. І прислухаюся найперше до тих, хто говорить мені щось гарне, тепле, душевне – тих, кому ти або твоя книжка допомогли.
Треба якось концентруватися на тому доброму, що є. Можливо, це ще й генетика. У мене дідусь був по життю великий оптиміст, з гарним позитивним ставленням до життя.
Живу на світлому боці. Стараюся дарувати світові щось гарне, і зазвичай він у відповідь дає тобі те саме. І ти даєш це далі, ще більше
Ви маєте особливий стиль в одязі, такий ліричний, як ваші твори. Як він сформувався? Де купуєте такий вінтажний одяг? Чи, може, шиєте?
Одяг для мене – теж елемент творчості й гри. Колись я його шила, зараз більше купую. Не цікавлюся брендами, дорогими речами – чому я повинна собою рекламувати чуже? Одяг у мене найперше для того, щоб висловити себе, свій внутрішній світ. І щоб тобі було добре, комфортно в тому. Люблю грати з модою, додавати елементи театральності. Подобається самій підбирати одяг. Джерела – алі-експерс, де я замовляю капелюшки й ретро-одяг, секонд. Абсолютно цього не соромлюся: там можна знайти набагато цікавіші речі, ніж в крамниці або на базарі, ще й за адекватними цінами. І мені морально легше, що я не витратила шалені гроші на себе, на свій образ.
Щодо прикрас, то я їх взагалі дуже люблю. Мені подобаються вінтажні, а також авторські. Часто купую їх у Роксолани Сьоми – письменниці й майстрині. У мене дуже багато її коралів, вони натуральні, гарні, в них душа є, особлива енергетика.
Так само й одяг – я підбираю його з душею, з емоцією. Не користуюся послугами стиліста, бо це буде вже енергетика іншої людини, її напрацювання. А мені хочеться самій попрацювати, і мій одяг – це і є я сама. Мені це цікаво, і в книжках у мене є багато про одяг.
Моя бабця теж була така – любила гарний одяг, сама шила, розповідала, що вона носила, як була молода. Звісно, в радянські часи з одягом було складно, але, знаєте, вона навіть в халаті вдома не ходила: мала спідницю, светрик чи блузку, зверху фартушок вдягала. Вона так була навчена. І аж після третього інсульту вдягла халат…
Бабця мені розповідала, що без панчіх не виходила на вулицю, бо це було неприйнятно колись. І у мене це настільки заклалося, що я довгий час навіть влітку носила тонкі колготки, бо здавалося, так треба. Сестра бабці теж гарно вдягалася. Вона була художниця, учениця Новаківського (до речі, в «Багряному кольорі вічності» я зробила її вчителькою живопису головної героїні). Чоловік у неї був баронет, і, коли я була маленька, мені подобалася їхня інтелігентність, манера поводитися, вдягатися. Сестра бабці завжди приходила в капелюшку. Можливо, це передалося й мені. Ще малою я любила капелюшки, люблю й зараз.
Не проти колись стати такою «пані-дрипці» («цьоця-дрипця» – галицизм: старша пані, яка занадто про себе дбає, по-старечому манірна, церемонна). Мене така перспектива не лякає
Як повномасштабна війна вплинула на ваше життя? Одяг, сім’ю, творчість?
Дуже вплинула. Спочатку, мабуть, до року я навіть манікюр не робила. Але коли почала ходити на зустрічі, зрозуміла, що так не можна. Ще того року я купила собі такий гарний білий плащик, капелюшок, чоботи, й ні разу їх не вдягнула… Не було настрою на таке. Внутрішньо наче хотілося, подобалося, але не могла вдягти і вийти. Щось не пускає, бо не той настрій. Відклала то до перемоги.
Також спочатку не могла нічого читати, та й писати було важко. Але потім, знаєте, люди почали мені писати, як в бомбосховищах читають мої книжки, як вони допомагають відволіктися, хтось прочитає «Багряний колір вічності» й скаже: вони (русня) завжди такі були. І до людини приходить розуміння, що те, що у нас зараз відбувається – це є продовження тієї історичної проблеми, яку ми раніше не вирішили, не змогли вибороти, бо ворог був не лише сильний, але й підступний. І що від нас зараз залежить те, чи не доведеться продовжувати цю боротьбу і нашим внукам…
До речі, видавці, з якими я бачилася на Арсеналі, казали: люди зараз значно більше читають українських книжок, аніж раніше. Також навколо бібліотек гуртуються переселенці, там вони й сітки плетуть, і працюють за комп’ютерами, й читають, і спілкуються з однодумцями. Тоді я зрозуміла, що людям і зараз потрібна книжка, бо спершу боялася, що в час війни читання книг не на часі. Зараз вже навіть розумію, що потрібна й промоція книжки за кордоном, бо на початку війни я свідомо блокувала будь-яку промоцію – бачила зацікавленість Україною, але не хотіла це якось використати для просування власного, просто совість не дозволяла.
Так само, коли я поїхала за кордон до доньки, яка вчилася у Братиславі, не могла себе змусити скористатися жодними пільгами для українців-переселенців. Бо я ж зі Львова, я не постраждала. Користувалася хіба пільгами на проїзд і безкоштовним входом у музеї – не могла собі в цьому відмовити. Я так шалено це люблю…
Відвідини художніх музеїв, інтер’єрних палаців, краєзнавчих музеїв повернули мені смак любові до улюбленої епохи й бажання знову писати. Я там ніби душею відпочила
Ви ж залишилися в Україні і не виїжджали, хоча зі Львова до кордону недалеко. Чому?
Навіть думки такої не було. Спочатку я переїхала до сестри, бо вона ближче до центру жила, а ми біля аеропорту, і то було трохи страшно. Поставили машину під вікна – і сидимо, чекаємо, там буде видно. Так і пересиділи, хоча багато людей навіть зі Львова поїхали (а потім повернулися). Не було бажання їхати. Навіть зараз бажання поїхати за кордон помандрувати трохи немає – от коли буде перемога, тоді.
Зараз ти наче приріс до свого коріння, до своєї землі відчуваєш такий потяг, що хочеться вчепитися, притулитися так міцно, щоб тебе звідси не відірвали. Тут все моє. І хочеться бути тут, захистити це, допомогти щось зробити. До кінця триматися за своє.
Звісно, ми спускалися у підвал з клітками, хом’яками, котиками, песиками… Поїхала я до доньки за кордон, аж коли було літо. Мала виїхала у березні, коли львівська академія мистецтв домовилася про навчання за кордоном своїх студентів. І поїхала вона з зимовим одягом, а коли сезон змінився, то треба було літній. Тоді ми з старшою донькою зібралися й повезли їй все це.
Дуже добре, що донька мала такий досвід навчання за кордоном, це важливо, це теж про розвиток особистості. Але знаєте, що цікаво? Їх було 20 дівчат на навчанні в Братиславі. Їм давали безкоштовне навчання й проживання, та жодна не залишилася надовго, усі провчилися там півроку й повернулися назад.
Дівчата подивилися, що там добре, є усі можливості, але все одно захотіли повернутися в свою країну, до свого коріння
Про що ви мрієте?
Хіба в нас є якась інша мрія, окрім перемоги? Всі мої мрії звузилися – тільки перемога. А решту зробимо, відбудуємо, реалізуємо. Тільки щоб була перемога, а не просто мир. Просто мир і якісь перемовини – це небезпека для наших дітей і внуків, бо їм доведеться виборювати те, що не змогли відвоювати ми.
Молюся про допомогу від світу, щоб не гинули наші хлопці, бо це дуже страшно і боляче… Якийсь час я навіть менше заходила у фейсбук: і депресію не хотілося розганяти, й щось хороше не писалося. Тоді ліпше перечекати це в собі, як не готова нести світло.
Що ви зробите найперше після нашої перемоги?
Напевно, буду плакати від щастя. Знаю стовідсотково свою реакцію. А далі б я просто жила.