Україномовний YouTube під час війни став інструментом для переживання, виживання та зв’язку з однодумцями. Українці шукають у ньому все, навіть відповіді на дуже болючі питання. Саме з цією думкою було створено подкаст “НЕЗРУЧНО”, авторками якого стали кандидатка психологічних наук Віра Романова та активістка-піарниця Нія Нікель. Перша тема лякає й відштовхує – як пережити смерть дитини? Та саме це питання, на жаль, є актуальним сьогодні як ніколи.

Чому ж про смерть дитини здебільшого прийнято мовчати?

Смерть дитини – це застаріле соціальне клеймо, яке в голові у батьків звучить наче вони не впоралися, не змогли зберегти дитину. Крім цього, смерть своєї дитини викликає сильний онтологічний страх у батьків – вона їх залишила, навіть вона від них пішла. Це страх самотності і, як будь-яке клеймо, він безпідставний. Та саме це спонукає більшість людей закриватись у своєму горі та боятися сказати будь-кому про свою втрату і біль.

У цей час важливо, щоб люди, які таке переживають, не залишилися на самоті. Часто соціум, не знаючи, як говорити та підтримати, просто вдає «я тебе не бачу, тебе не існує».

Ставлення українців до смерті дітей має історичне підгрунтя. Нашій культурі властива фраза «у вас народилась дівчинка/хлопчик»: тобто дитина самостійно стимулює пологи, потуги і починає пологовий процес. Натомість вся Америка з Європою живуть за принципом: жінка народила – жінка є суб’єктом, а дитина об’єктом, який народжується. Тобто це жінка запускає просування дитини родовими каналами. І через цю відмінність у культурах нам складніше переживати, що дитина сама від нас чомусь пішла. Бо якщо вона сама народилася, а потім пішла, то вона що – вирішила, що ми погані батьки?

Як працювати з втратою? Що пропонують соціальні служби та психологи людям, які переживають смерть дитини?

Соціальний супровід батьків, що переживають втрату, – це компетенція соціальних працівників, наприклад, лікарні або громади. Але наразі важко сказати, чи ця система працює і чи хтось надає допомогу батькам. У більшості випадків підтримка лягає на плечі родичів та друзів, які не завжди можуть надати кваліфіковану допомогу.

Щодо психологічного аспекту, то перше і найважливіше у проживанні втрати – це визнати реальність у цей момент: де ви знаходитеся зараз, що та хто вас оточує? Адаптуватися до нової реальності, в якій вже не буде вашої дитини, знайти власну ідентифікацію в нових умовах. Тобто треба прийняти рішення про те, що ви будете жити далі, навіть якщо дитини більше немає. Багато батьків поринають у волонтерство або у допомогу іншим, хтось заводить домашніх тварин для піклування, хтось переїжджає на нове місце.

Насправді будь-яка діяльність або відпочинок, який зможе допомогти людині пережити таке сильне горе, будуть корисними 

У разі, коли дитина має генетичну чи вроджену хворобу або захворювання, яке ще не призвело але призведе до смерті, до цього треба готуватися. І для цього є психологічні протоколи. В Україні працює достатня кількість громадських організацій, які допомагають пройти подібні «термінальні» стани смерті.

Наприклад, організація КРАБ працює з батьками онкохворих дітей. Також є громадські організації, які працюють з вдовами та/або з сім’ями військовослужбовців.

Психологиня Віра Романова зазначає: краще, що ви можете робити з людиною, яка переживає втрату, – це говорити з нею упродовж найближчих 9-40 днів. Говорити про ті щасливі події, подорожі, емоції, пов’язані з дитиною, навіть якісь кумедні речі – те, що характеризує її у вашому власному житті.

Щоб прийняти смерть, потрібно визначити своє сприйняття цього факту. Що це для вас: втрата, важке переживання, страх власної смерті, емоційна криза, стрес, апатія чи депресія? На це визначення може піти деякий час.

І, звісно, ще одна порада – звернутися до груп батьків, що пережили втрату дитини. Терапевтична дія таких груп пов’язана з розумінням, що є люди у подібній ситуації і зі схожим горем. З ними легше проговорювати втрату або мовчати, слухаючи історії інших. Наприклад, існує фундація “Єва”, яка організувала групи для підтримки батьків, чиї діти померли від онкозахворювань.

Які правила у спілкуванні з батьками після втрати: що не можна казати, а що навпаки треба запитати в першу чергу?

Перше, що треба зробити – це вислухати. Дати можливість говорити стільки, скільки людина буде говорити. До тих пір, поки вона не згадає або не скаже, що от вона тепер тут – щось типу: “А тепер я сиджу на твоїй кухні і реву. І як далі жити не знаю”. Звісно, людина буде згадувати дуже багато подій – минуле, заплановане. Вона може згадувати все, що завгодно, але до цього моменту про “тут і зараз”, коли вона нарешті опиниться там, у тому приміщенні, в якому вона знаходиться, і хоч якось озирнеться на нього, треба вислухати людину, хоч що б вона говорила. Варто намагатися не перебивати людину і дати їй виплеснути все, що є.

Можна проявляти співчуття, якщо людині будуть потрібні фізичні обійми, але у випадку оповіщення про смерть дитини будь-яка інформація може інвалідизувати цю людину. Будь-яке переривання розповіді може зациклити.

Тому є три пункти, яким варто слідувати:
  • вислухати;
  • намагатися не втручатися у розповідь;
  • коли вже людина опинилася в “тут і зараз” або поспала, або почала готуватися до поховання, або поховання вже сталося, тоді краще за все їй почати робити все те, що вона робила до цієї страшної події.

Наприклад, запрошувати на свята, намагатися приходити в гості, писати в соцмережах, присилати меми. Життя цієї людини не повинно змінитися, тобто не треба її інвалідизувати.

А другий момент – підтримувати якомога більше історій формату: а пам’ятаєш, який він, або пам’ятаєш, як вона? Пам’ятаєш той випадок? У цей момент ви або стимулюєте можливість людині виговоритися, якщо вона хоче говорити про померлу дитину, або людина не відреагує на це, бо їй хочеться зараз промовчати – і це теж ок.

А якщо людина все більше закривається і поринає у небезпечний для її життя стан, як тоді діяти?

Наприклад, ви намагаєтеся підтримати людину, телефонуєте їй, постійно щось пропонуєте, цікавитеся її життям, але бачите, що вона лише закривається, втрачає вагу, перестає мити голову, їсти – це стан глибокої клінічної депресії. Глибока клінічна депресія лікується у супроводі психотерапевта.

Спочатку можна спробувати вплинути на людину власними діями. Можна витягнути її: “Пішли, прогуляємося!” Не радити: “Вийди, прогуляйся!” А прийти, зібрати і сказати: “Ми зараз ідемо гуляти”.

Якщо ви хочете щось зробити для цієї людини або з цією людиною, приходьте і робіть це разом з нею

Якщо хочете нагодувати, прийдіть приготуйте обід і поїжте разом. Все це питання переживання самотності. Якщо такі дії не призвели до позитивних змін, то варто звернутися до лікаря – на щастя, більшість сімейних лікарів хоча б якусь легку форму антидепресантів вже можуть призначати.

Переживаючи важкі часи, завжди треба шукати допомогу. Не замовчуйте свої проблеми, намагайтеся говорити. Якщо ви хочете відвідати групу підтримки від подкасту “Незручно” – заповнюйте форму за посиланням https://romanova.rocks/ . Якщо ви ще не готові або вас турбує якесь конкретне питання, залишайте свої коментарі за цим посиланням. На всі питання будуть надані відповіді.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: